Чи я казав, що нашу долю не змінити?
Чи це є правда, а чи ні?
О! – як же тяжко без надії серцю жити!
Хоч сяє сонце у вікні.
Багато років посилав свої печалі
Поза кордони у віршах.
Не відзивались хоч би чим туманні далі
І тихо плакала душа.
Тож ніби попіл, від скорботи впав на скроні,
Мій білий іній, ранній сніг
І повернутись у весну, де мак червоний
Цвів на полях, - я вже не міг.
Не помилився щодо долі, щодо пісні
Наших пригноблених сердець.
Тому що там, де обом душам жити прісно,
Там почуттю прийде кінець.
Бо неможливо цілий вік кохати мрію
Та все в полоні у розлук
І хоронити у пісках живу надію
Під злий розгул душевних мук.
Тож чи потрібно жити далі у тенетах?
Чи йти на волю не пора?
А раптом щастя в мою долю повернеться,
Буде веселки нова гра.
Прийдуть з весною почуття, мов квіти нові,
Та нові зустрічі прийдуть.
Вже іншу пару у чарівний світ казковий,
У нову долю поведуть.
27.12.2019