Бачиш? Чуєш? Живу. Я навчилася жити без тебе.
Вже забула твій голос і жарти, забула твій сміх.
І не плачу давно. Дивно... дощ, а не сніг сипле з неба.
А три роки тому... пам’ятаєш цей день? Падав сніг.
На щоках він не танув твоїх, опустившись безлико.
Лиш сльозами-водою ставав від гарячих долонь —
Мого доторку рук, мого подиху, шепоту-крику,
Від останнього дотику наших знекровлених скронь.
Ти правий. Не забуду. Не хочу забути нізащо!
Я чіпляюсь за пам‘ять, шукаючи втрачену суть...
І як вмію молюсь... Знов шкодуєш... Не треба... та нащо...
Просто, інколи, чуєш!.. ти снитись мені не забудь.....
Я дивуюсь собі. Так спокійно і тепло з тобою.
Ти не винен. Не ти ж зупинив, понівечив мій світ.
Вже піду. Вуст холодних торкнусь на прощання рукою...
...Тобі посмішка личить... Та як же не личить граніт..
