|
Натрапив на вірш Івана Франка "Тричі мені являлася любов". Жагучий твір, але водночас липкий і моторошний. Коли поезія була вперше надрукована у збірці "Зів'яле листя", то Каменяр уже мав 40 років. І ще 20 до вічного спочинку (до смерті ще повернемося). Як справедливо зазначає Роман Горак, більшість сучасників Франкових та й апологетів його творчости були подивовані тим, що Іван Якович постав перед ними не як революціонер-бунтар, а звичайний собі чоловік із пошрамованим серцем. У передмові до першого видання Іван Франко пише: "Герой отсих віршів, той, що в них виявляє своє „я“ - небіжчик. Був се чоловік слабої волі та буйної фантазії, з глибоким чуттям, та мало здібний до практичного життя. Доля звичайно кепкує над такими людьми". Бачимо, що автор відмежовується від протагоніста, творячи літературну фікцію. Мовляв, то не я той сірома, а мій товариш, але щоб увіковічнити його страждання для прийдешніх поколінь і дати їм науку, то й писані ці вірші (на основі щоденника самогубці). Наукові розвідки (І. Денисюк, В. Корнійчук) довели, що Франко справді мав подібний щоденник, який йому передала письменниця Уляна Кравченко, але поезії в песимістичній книзі належали саме Франковому перу.
"Зів'яле листя” сам Іван Франко назвав „збіркою ліричних пісень, найсуб'єктивніших з усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка, та при тім найбільш об'єктивних у способі малювання складного людського чуття”. Спробуємо далі відштовхнутися саме від цієї тези, адже для романтичних, а часом навіть сентиментальних українців, пісня є тією оптикою, крізь яку можна до атомів розгледіти людську душу або простежити ті процеси, які в ній перетікають. Кому ж Іван Франко присвятив ліричну пісню "Тричі мені являлася любов", яку потім переспівав Віталій Козловський? Деталі дізнаємося з листа письменника до вченого й поета Агатангела Кримського від 26 серпня 1898 року: "Ще в гімназії я влюбився був у дочку одного руського попа Ольгу Рошкевич… Наша любов тяглася 10 літ… Пізніше я познайомився з двома руськими поетесами, Юлією Шнайдер і Климентією Попович, але жодна з них не мала на мене тривкого впливу. Більше враження зробила на мене знайомість з одною полькою Юзефою Дзвонковською. Я хотів женитися з нею… Фатальне для мене було те, що, вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалеку пізнав одну панночку-польку і закохався в неї. Оця любов перемучила мене дальших 10 літ". Також згодом дізнаємося про Целіну Журовську (в заміжжі Зиґмунтовську), яка найбільше вразила Франкове серце. Письменник закохався в неї, будучи одруженим на пані Рошкевич з примусу, бо вона була українкою, а не галичанкою, що символізувало злуку України. "Той контраст, - як зазначає М. Наєнко, - породив незнаний досі в українській інтимній ліриці ірреалізм, що виявлявся в майже божевільном стані ліричного героя. В його душі це “щось темне і студене”, “віра в чорта, віра в чудеса” і т. ін. Визнаймо, що в такого нібито реаліста, як І. Франко, з’ява якихось чудес і чортів – цілковитий нонсенс".
Тричі мені являлася любов.
Одна несміла, як лілея біла,
З зітхання й мрій уткана, із обснов
Сріблястих, мов метелик, підлетіла.
Купав її в рожевих блисках май,
На пурпуровій хмарі вранці сіла
І бачила довкола рай і рай!
Вона була невинна, як дитина,
Пахуча, як розцвілий свіжо гай.
Перше кохання Івана Франка, як і в більшості молодих людей, виявилося хоча і взаємним, але недовготривалим. Після заручин з Ольгою Рошкевич Івана Франка було ув'язнено за участь у таємній соціалістичній організації (1877), що негативно налаштувало родину нареченої супроти поета. Молодий і затятий Іван Франко не відступився від революційної ідеї й далі займався політичною діяльністю, що поставило хрест на можливому шлюбі з чарівною галичанкою. Ця перша юнацька пристрасть лишилася священним талісманом для Каменяра в часи найбільших перипетій, хоча рожеві мрії й розлетілися, як дим.
Явилась друга – гордая княгиня,
Бліда, мов місяць, тиха та сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня.
Мене рукою зимною вона
Відсунула і шепнула таємно:
«Мені не жить, тож най умру одна!»
І мовчки щезла там, де вічно темно.
"Гордою княгинею" виявилася гонорова полячка Юзефа Дзвонковська, сестра університетського друга. Іван Франко щиро в неї закохався, але отримав відмову, що неабияк його вразило. Як стверджують деякі дослідники, причиною стало те, що Юзефа була хвора на туберкульоз і не хотіла змушувати страждати письменника («Мені не жить, тож най умру одна!») Вона померла у віці 30 років. Поет присвятив Юзефі Дзвонковській десять віршів, з яких два - польською мовою. В останньому вірші, написаному вже після її смерті, він підкреслить: «Вона умерла! - Ні, це я умер». Іван Франко тяжко зневірився в коханні, хоча на той момент йому й було всього-на-всього 27 літ. Здавалося, що життя - це руїна, а відбудувати цей сакральний храм вже просто не можливо.
Та незабаром...
Явилась третя – женщина чи звір?
Глядиш на неї – і очам приємно,
Впивається її красою зір.
То разом страх бере, душа холоне
І сила розпливається в простір.
Про Целіну Зиґмунтовську вперше широкому читачеві оповів син Франка Тарас у книжці «Про батька», що вийшла в Києві І964 р. «Пізнався, - писав Тарас Франко, - Іван Франко з Целіною Журовською, замужем Зигмунтовською, ще в Дрогобичі, коли та сиділа при поштовім віконці й обслуговувала публіку. Франко почував себе при ній несміливим: ні постаттю, ні красою не міг їй заімпонувати, його розуму дівчина не бачила, творів не знала і не його слави бажала, а маєтку, якого у Франка не було. Не диво, отже, що вони не зійшлися вдачами і не спарувалися". Целіна була польською шовіністкою й ніколи не кохала Франка, однак, як часто й буває, магнетичним чином вона вабила поета. Іван Франко присвятив їй чимало віршів, зокрема "Моя - не моя" тощо. Їх історія тривала багато десятиліть. З того приводу Іван Франко пише 27 травня 1915 р. Є. Трегубову: «Бувши змушеним іще в грудні минулого року віддати жінку (Ольу Хоружинську - прим. моя) до закладу божевільних, я рівночасно був змушений прийняти до свого дому одну вдову з двома дорослими дітьми й дати їй, окрім квартири, майже повне удержання. Се уможливило мені перебути сю тяжку зиму та небезпечну хворобу». Невідомо, чи був якийсь інтимний зв'язок між Іваном Франком та Целіною Зиґмунтовською, але така лав сторі аже ніяк не сприяли щасливому подружньому життю (законному) письменника. Та Франко зрештою на це вже й не заважав, будучи утомленим різного кшталту громадсько-політичними, воєнними, видавничими питаннями:
І дармо дух мій, мов у сіті птах,
Тріпочеться! Я чую, ясно чую,
Як стелиться мені в безодню шлях
І як я ним у пітьму помандрую.
Письменник хотів жити й кохати. Любов - була тим секретом його поетичної творчости, яку так довго відшуковували дослідники. Якщо розглядати історію кохання Івана Франка, як текст, то "багато там було недотепної мазанини, багато немудрого фільософовання та незрозумілих докорів, - та серед тої полови попадалися місця, повні сили й виразу безпосереднього чуття, місця такі, в котрих [...> видобував із своєї душі правдиво поетичні тони". І це було правдиво й щиро, бо кожен, хто хоча б раз пережив щире кохання підтвердить: життя без нього - вічная пітьма.
ID:
864359
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.02.2020 14:30:23
© дата внесення змiн: 10.02.2020 14:31:42
автор: Олександр Подвишенний
Вкажіть причину вашої скарги
|
