Крізь всі часи, століття і епохи
Світає. Легенький вітерець гуляє недозрілим пшеничним полем. Роса блищить на зеленій траві маленькими діамантами. Над землею піднімається сонце. Десь у синій вишині несміло співає жайворонок. Наші босі ноги, омиті прохолодними росами, ступають по ранковій землі. Ми йдемо тримаючись за руки. Я бачу себе в легенькій ситцевій сукні, а він – високий і сильний - поруч. І мені так затишно, тепло і комфортно. Щастя, яке огортає мене всю, проникає в кожну клітинку тіла і бринить якоюсь невідомою і нечуваною раніше музикою. Він піднімає мене на руки і кружляє, кружляє, кружляє. Ми сміємось голосно і щасливо, і від цього сміху я прокидаюся. Знову цей сон. Він приходить до мене все частіше і частіше. І я завжди чекаю на нього.
У такі ранки я прокидаюся з усмішкою на обличчі. І день завжди видається вдалим. А може цей сон навіяний старим листом, який написав колись у далекі воєнні роки мій прадід Григорій моїй прабабусі Ганні?
Може і так. Але цей сон став моїм оберегом. Якщо він приходить до мене в період сесій – знаю екзамени складу вдало. Якщо насниться перед пленером – то фарби мов самі, без моєї участі, створюють на полотні сюжети , які приносять мені задоволення від роботи. І сьогодні саме такий ранок.
Я ніжилася у ліжку аж поки сонячне проміння не торкнулося моїх рук, обличчя, волосся. Підійшла до вікна, відкрила його навстіж і впустила в кімнату ранкову прохолоду... А за вікном уже кипіло життя: мама готувала сніданок на імпровізованій літній кухні нашого заміського дачного будиночку, тато - як завжди - вже давно подався рибалити на річку , яка блакитною смужкою виднілася вдалечині.
На сусідськім паркані сидів мій улюблений чорний кіт. Кожного дня кіт Мурчик супроводжує мене і Павла до великої лісової галявини, яка в цю пору стоїть вся уквітчана зеленою густою травою та білими ромашками. Аромати трав, квітів дарували такий спокій і умиротворіння душі, яке можна зрівняти тільки з тим дивовижним сном, що так часто приходив до мене.
До вікна підійшов Павло:
- Ну, що соня , прокинулася ? – і поклав на підвіконня букетик польових квітів.
- Ти ж говорила, що це до сходу сонця підемо на пленер. Чекав- чекав,
а ти все спиш. Та так солодко , що не наважився тебе будити. Ще й посміхалася у вісні.
- Тільки ж пів на шосту.
- Так в липні ж ночі короткі. Сонце уже прокинулося.
Павло мій коханий чоловік, а ще однокурсник . Разом навчаємося у Київській національній академії мистецтва і архітектури на факультеті образотворчого мистецтва і реставрації.
Це наше останнє студентське літо. І я запросила Павла до заміського будиночку, який дістався моїм батькам у спадок від моєї бабусі, батькової матері, щоб разом провести літо і попрацювати на природі. Цінність такого спілкування з природою безмежна. Фарби природи створюють ті неповторні миттєвості, які мені і Павлу так хочеться відтворити на полотні. Наші з Павлом відносини розпочалися ще з першого курсу, а вірніше, з того літа, коли ми, вчорашні школярі, складали іспити до академії мистецтв. Я бігла по коридору академії, запізнюючись на екзамен з історії мистецтва і майже не збила з ніг русявого хлопця, що стояв з конспектом у руці біля дверей аудиторії. Я як вихор налетіла на нього. Конспект випав з рук юнака, і листочки зошита розлетілися по коридору. Ось так ми і познайомилися. Навчаємося в одній групі. Кохаємо один одного . І разом нам добре. Всі наші родичі, мої і Павла батьки вже готуються на нашого весілля. А зараз ми перебуваємо в стані творчої активності: і малюємо , малюємо, малюємо….Кожного ранку виходимо на пленер чи до річки, чи в ліс , чи просто змальовуємо життя сільського колоритного побуту і ніжимось в прохолоді річкової води, вдихаємо аромати настояного на літніх лугових травах чистого повітря. Нам разом цікаво, і кохання різнобарвними метеликами порхає над нашими головами. Життя прекрасне і неперевершене, коли відчуваєш його смак і радієш. І саме в цьому невеличкому, знайомому мені з років дитинства, мальовничому селі , я і Павло, по-справжньому відчули смак життя на фоні дивовижної сільської природи, коли захоплює подих від відчуття незвичайної краси. Та і від самої назви мого мальовничого села віє романтикою – Василькове. Річка, луг, ліс, нічне зоряне небо, неповторні світанки наповнило життя незвичними до цього почуттями щастя. І щастя це має сталу категорію.
Здається , що радість випромінює і повітря, і річка , і ліс, і наше подвір’я, і навіть невеличке мамине господарство. Ми щасливі, закохані займаємося улюбленою справою.
- Доню, - почувся голос мами, - сніданок на столі.
Стіл стоїть під великою старою розлогою грушою. Дерево посадив ще дідусь мого тата Григорій за два роки до війни. І в листах до моєї прабабусі, передаючи привітання всім рідним, родичам, односельцям – обов’язково приписував: «І поклонися, Ганю, моїй грушці. Хай росте, повернуся – застелимо стіл білою скатертиною під грушою і як загуляємо… Так же мені хочеться з’їсти грушки з мого деревця».
Та не судилося прадіду моєму скуштувати тих груш. Загинув у березні 45-го року на підступах до Берліну. А груша родить кожного року. Вже стара-стара та дідова груша, а живе, не вмирає. Мій батько дуже її береже і доглядає за нею. Вже декілька раз обрізав до стовбура її крону і вона щоразу оживала, відростала вітами і вже через декілька років знову вагітніла грушами. А тато таки відвіз тих грушок на могилу свого діда , в далеку Німеччину. Може ж його душа і скуштувала їх, тих таких бажаних грушок з рідного подвір’я.
- Чого замислилася ? - голос Павла повернув мене до дійсності.
- Збирайся , підемо до річки. Я там примітив молоденький
дубок, а біля ного берізка - тулиться до того дубка. Знаєш , це так зворушливо. Хочу намалювати цих молодих зелених закоханих. Вони схожі чимось на нас .
Нашвидку поснідавши, зібравши мольберти, фарби побігли з Павлом до річки. За нами ув’язавася і наш вірний чорний кіт Мурчик. Над річкою ще стояв вранішній туман. Вода була теплою і шовковою.
Біля берега стояла берізка, вдивляючись в прозору гладь води, а поза нею, немовби, обнімаючи своїми вітами тендітні плечі берізки - ріс дубок. Він був дещо вищий за берізку зростом, такий собі кремезний молодий дубочок. Здавалося, що він оберігає ніжне тендітне деревце від всіх
життєвих негараздів: вітрів, сильних дощів, снігопадів.
- А знаєш , - сказав Павло, - я хочу змалювати оцю берізку, дубок, річку у різні пори року. Чомусь запали вони мені в серце і стали немовби живими і рідними .
- А це гарна ідея. А я хотіла б намалювати твій портрет на фоні ось цього прирічкового лугу. Ти згоден ?
- Ну, якщо обіцяєш, що портрет буде вдалим, то погоджусь.
- А як що не погодишся, то я зараз тебе притоплю.
- Попробуй спершу наздогнати .
І Павло поплив за течією. А я за ним. Та раптом прогримів грім, потім блискавка, знову грім і дощ полив, як з відра. Швиденько вискочивши з води на берег, зібрали свої речі і побігли стежкою до нашої хатинки, яка чекала на нас на горбі край села. І умита дощем, хатинка немовби світилася щастям, а її вікна-очі здавалось випромінювали радість. А може закоханим світ бачиться одухотвореним. Хай буде так як найдовше, а ще краще - назавжди.
Коли Павло вперше переступив поріг нашої старенької сільської хати, то був вражений колоритом змішаних стилів різних епох. Тут тобі старовині ікони з рушниками і піч з лежанкою, а поруч : водогін, газ, телевізор, супутникова антена. Таке -то воно сільське життя – вічне і сучасне. На покуті ікони Спасителя Ісуса Христа і Матері Божої в обрамлені старинного рушника, вишитого ще моєю прапрабабусею саме для весілля своєї доньки Ганнусі. Цим рушником батьки нареченої брали ікону, так як за традицією, робити це голими руками було не «положено». На весільному рушникові зображене «дерево життя», яке символізує нескінченність роду, символ міцної сім'ї і побажання щасливого сімейного життя. А ще пара вишитих голубів – символ міцної любові. Рушник вишитий хрестиком червоними нитками. Промайнуло багато років з того часу і узори на рушнику потьмяніли. Але скільки сонця, добра, щастя і світла вони подарували цій старій оселі. А Ікони писані на дереві . На зворотному боці ікони Матері Божої зберігся надпис « Київські торгові ряди. Рік 1912». Цю ікону батьки Ганнусі придбали в рік народження своєї дитини-первістка - Аннушки, або як звали всі її на селі Ганнусі. А іконою Спасителя Ісуса Христа благословляли батьки свого сина Григорія. Іконам, в обрамлені рушників вже більше ста років .
А ще Павла, жителя великого міста, який про сільське життя мав уявлення тільки з прочитаних книг, кінофільмів та бачив сільські пейзажі з авто сімейного автомобіля – вразили старі фотографії на стінах великої кімнати сільського будинку. По світлинах можна прослідити історію мого роду від діда – прадіда до сьогодення. На одній з них прабабуся Ганна і прадід Григорій. Це єдина фотографія, де вони разом. Разом на все життя вони поєднали свої долі. І навіть загибель Григорія навесні 1945 року не змогла їх розлучити. Ганна так і не вийшла більше заміж. Піднімала доньку і сина сама. Батько розповідав, що його бабуся була красива навіть у поважному віці. Русяве довге волосся заплетене у косу обвивало чоло , великі задумливі очі тепло дивилися на світ. А сама тоненька, мов стеблинка. Такою вона була в молоді літа. І навіть роки не відібрали її красу. Батько розповідав, що багато було у Ганни залицяльників. Роботяща, красива, та ніхто не зміг завоювати її серце. «В нашій сім’ї, - говорила Ганна, - одружуються раз і на все життя. Григорій – то моя доля. А долю конем не переїдеш». «Ось така була моя бабуся», - говорив тато.
Дома, у хатинці, ми, переодягнувшись у сухий одяг, позалазили на піч під ковдру і задрімали. Я прокинулася раніше, щоб разом з мамою приготувати вечерю. А коли увійшла знову до хати, то побачила, що Павло прокинувся і з цікавістю розглядає на стінах пожовклі від часу світлини. А потім мовчки вийшов з хати, сів на ганку і замислено сидів до самого надвечір’я. Я ж була занята домашніми справами, і сіла поруч нього, коли вже на землю спустилися сутінки. Павло притулив мене до себе, якось дивно подивився і сказав:
- Ти дуже схожа на свою прабабусю. По суті одне обличчя. Мене весь час переслідує відчуття, що я тут вже колись був, ходив ось цими стежками, і вже сидів ось на цьому ганку. А пам’ятаєш, той етюд , який я написав ще на другому курсі академії? «Сільське подвір’я»
- Пам’ятаю. Я тобі тоді сказала, що стара груша біля хати, яку ти змалював на своєму полотні, нагадує мені наш сільський куточок.
- А я ж писав, Аню, цей етюд не з натури, а з образів, які роїлися в моїй голові. А вийшло, що змалював оце подвір’я, де ми разом з тобою зустрічаємо вечір.
- А ще, Аню, мені сьогодні приснився красивий сон. Велика квіткова галявина залита вранішнім сонцем. І ми йдемо босоніж по росі, я піднімаю тебе на руки, а ти смієшся радісно і дзвінко. За лугом річка в ранковому тумані. І мені ніколи так не було гарно в житті, як у тому сні».
Я встала, мовчки пішла в хату, за образами знайшла пожовклий від часу лист діда Григорія до своєї Ганни і віддала його Павлу.
- Читай. Читай уголос.
«Моя дорога, Ганнуся, мої дорогі діточки Василько і Марійка, пише вам ваш люблячий чоловік і батько Григорій. Низькій уклін вам, мої найдорожчі люди. Випала вільна хвилина перед боєм і я пишу вам, хоча знаю, що моїх листів ви не отримуєте, бо ви мої дорогі по ту сторону фронту під проклятим німцем. Серце обливається кров’ю, як подумаю, що випало на вашу долю , - жити у вічному страху. Відганяю від себе думки, що може з вами щось сталося. А я не в силах вам допомогти , мої рідні. Попри все, прошу тебе, Ганю , потерпи. Ти ж у мене сильна, а ще красива, яка ж ти красива, Ганю. Такої красивої жінки, як ти - я не бачив . Ти у мене біля серця завжди, кожної хвилинки ти і наші дітки. Ти ж знаєш, Ганю, я не дуже набожний, але зараз кожного ранку прошу Бога: «Спаси і сохрани мою сім’ю, відведи від них біду. Даруй їм життя і здоров’я і даруй їм своє благословення». Ось так моя, люба дружина. А пам’ятаєш, як я тобі дорікав, моя кохана ? Що ти все бігаєш до тієї церкви. Медом тобі там намазано, чи що? Ти ж чуєш, що говорять по радіо, що це опіум для народу? А ти все молишся». А зараз, наша церква на горбі у селі, ввижається мені білим великим птахом .О так ми б усі разом : ти, я і наші дітки, злетіли б у небо , і полетіли у ті краї ,де немає ні бід ні воєн. Де б ми були щасливі, Ганю. Так хочеться бути щасливим на своїй землі. І цей час обов’язково наступить. Ми проженемо фашиста з нашої землі і заживимо, Ганю, о, як ми заживимо… Будемо щасливі, обов’язково будемо. А може тебе , Ганю, хто зобіжає? За це у мене тліє душа, як подумаю, що ти одна з дітьми і немає захисту. Ганнусю , потерпи трішки, моя люба. Скоро все зміниться. Тільки прошу, буть обережною, адже знаю яка ти в мене гаряча і на слово, і на діло. Схоронись, Ганю, заради наших дітей, схоронись. Збережи в цьому пеклі себе і наших дітей заради мене, заради нашої любові, прошу схоронись. Бо без вас - немає і мене. Ви моє небо і зорі, моє повітря – ви зміст мого життя. А фріців ми виженемо, Ганю, хоч зараз ми і відступаємо, але не буде так. Я тобі обіцяю. Я ніколи не дозволю знищити те, що нам дороге, ніколи не дозволю зобидити вас, мої дорогі. Землю буду гризти, упиратися в неї ногами і руками і вбивати їх, вбивати наших ворогів до останнього фріца. О, як мені було тяжко, Ганю, як тяжко, у першому бою, коли побачив , як від моєї кулі упав замертво німець. Тоді ми зійшлися в рукопашнім. Признаюсь тобі, моя люба, я тоді довго плакав. Упав на землю поміж трав і плакав. Плакав голосно, навзрид. Ніхто про те не знає, Ганю. Ось тобі тільки признаюсь. Як на сповіді. Плакав, кричав і матюкався. «Чого ж ти прийшов сюди, гад? Чому змусив мене переступити людські закони? Тебе ж також народила мати і бажала тобі гарної доленьки. Хіба ж вона хотіла бачити сина загарбником в і вбивцею? Хіба ж вона бажала тобі смертоньки». Що ж це діється на білому світі , Ганю? Це страхіття, яке поза всіма законами природи людської. Я бачив його очі, Ганю. Ці очі запитували у неба: «Оце і все». А може, Ганю, він, цей вбитий мною ворог, також посадив на своєму подвір’ї грушку? Чого ж він прийшов сюди, шукати собі смерті у чужій землі, у чужих краях? Ось, таке було моє перше бойове хрещення, Ганю.
Щось я розговорився сьогодні, але так хочеться довше побути біля тебе , моя люба. Притулити до себе твою русяву голівку і цілувати: цілувати твоє волосся, твої очі, твої вуста. Відчувати твоє тепло і твою ніжність. Я ніколи не забуду, поки й жити буду на цьому світі того чудового літнього ранку, напередодні нашого весілля. Пам’ятаєш? Ти у біленькому легенькому платтячку, з віночком на голові. Ми ступаємо босими ногами на мокрій, від ранкової роси, траві. А потім я підняв тебе на руки і кружляв, кружляв, а ти сміялася. Сміялась так голосно, щасливо, і той твій сміх, Ганю, я часто чую у вісні. І бачу ту нашу стежинку, за селом, а десь у синій вишині, співає жайворонок. Я знаю, що навіть, коли смерть розлучить нас, то все рівно, ми зустрінемося А може ж таки воно існує, оте життя після смерті. Відганяю від себе думки про смерть, але все таки, Ганю, знай, що я не зможу без тебе ні на цьому ні на тому світі.
Пишу до вас кожного дня, хоч рядочок, хоч пів рядочка. І так мовби говорю з вами. Ганусю , бережи себе і наших любих діточок. Василькові скажи , що тато приїде і привезе йому коника, Марусі справжню ляльку, яка закриває очі . Наша хатка, наше подвір’я, вулиця , річечка – приходять до мене кожної ночі. Люба, як там моя грушка, росте? Ганю, якщо вона зацвіте першого разу, то позривай цвіт, нехай набирається сил. Може ж таки скуштуємо солоденьких грушок літнім теплим вечором усі разом : я, ти і наші діти…
Обнімаю тебе, моя рідна, міцно – міцно. - Твій Григорій. Чекай я повернуся, обов’язково повернуся»..
Павло скінчив читати листа. І все дивився і дивився мені у очі.
- Аню, це може здатися неймовірним , але …
- Пашо нічого більше не говори. Обніми мене міцно, будь ласка . Знаєш, що я тобі скажу : « Любов не можна вбити - вона вічна.». Я просто кохаю тебе крізь всі часи, століття і епохи.
ID:
864600
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 12.02.2020 18:28:53
© дата внесення змiн: 12.02.2020 18:28:53
автор: Тетяна Акименко
Вкажіть причину вашої скарги
|
