Я пам’ятаю, що бабусі в дитинстві розказали
Про ті роки, як людям не було що їсти
Тому що все прийшли й позабирали
Зі зброєю місцеві активісти й комуністи.
Від голоду тіла спочатку пухли,
І трохи паморочилося в голові,
А потім люди поступово худли,
І, помираючи, ставали неживі.
Я пам’ятаю із дитинства розповіді мами
Про те, як ще вони дітьми збирали колоски
На колгоспнім полі, десь ховаючись ярами,
Щоб не побачив їх об’їждчик на коні верхи,
Бо як побачить, не дай Бог, й застане
З торбинкою назбираних тих колосків,
То неодмінно по спині нагайкою дістане,
Ще й матір без зароблених залишать трудоднів.
Я пам’ятаю й те, що ми вивчали в школі,
І те, яким щасливим український став народ,
Що ми за все повинні дякувати в долі
Комуністичній партії у честь її щедрот.
І жовтенята, й піонери, й комсомольці –
Ми всі свідомо вірили державі і брехні,
І лиш померлі в голодовку рідні й односельці
З часом нагадували про ті страшні роки мені.
