Мені тоді здавалося, що все навколо складалося з пилу і сонця. Літо було в самому розпалі, багато моїх однолітків, що зазвичай володіли тінистими вулицями в робочий для дорослих час, роз'їхалися. Хто в санаторії і табори відпочинку юних юнатів перфекціоністів, хто до бабусь з дідусями в зелені села, оповиті ароматами розжареного асфальту, соковитої трави, та безкрайніх полів пшениці. Особливо везучим випадало щасливе транспортування в країну солі, обгорілих носів, та стиглого винограду, тобто на море. А ті хто лишилися, очманіло ходили спекотними вулицями і шукали пригод, хоча обпекти носа можно було і вдома....
Того ранку все почалося трішки не так як зазвичай, по перше я проспав. Прокинувся від маминих слів, розібрав тільки , щось про сніданок і про те , що вона йде на роботу. Потім не міг знайти окуляри, а без них було зовсім не те. Тут треба сказати, що зір в мене чудовий, але на минулих вихідних по телевізору показали супер бойовик про залізного дядька, якого не брали кулі і свята вода. Він носив сонячні окуляри, і їх відтоді носила вся місцева малеча, ну принаймі ті в кого були телевізори. Так що починати день без окулярів було не те... Вперто обійшовши кімнату разів із чотири, але так і не знайшовши символ куленепробивної міці, я здався і почапав до кухні. Ритися по тарілках і колупатися в їх змісті.
За сніданком я любив читати, і саме зараз спілкувався із героями Джека Лондона, Смоком Беллю і його товаришем Коротуном. Їх пригоди гарно стимулювали моє й без того непогане травлення. Поснідавши, і сьорбаючи вже ледь теплий чай я вийшов на подвіря.
Наш район звали Скат, можливо тому що він розташований на схилі і взимку тут можна перетнути звуковий бар'єр за допомогою шматка целофану, а можливо тому що на самому вершечку пагорба колись стояв маєток князів Скатовських, від якого залишилось тільки два гвіздка. Один в мене а інший в Коті мого найкращого друга. На місці маєтку зараз була галявина завалена сміттям і спиляними гілляками, там паслися кози злої бабці Люсі Адамівни, ще, іноді ми шукали там клади. Щоправда поки що безрезультатно. Наш же двір був приблизно посередині пагорба, з подвір'я було гарно видно інший берег, труби цукрового заводу, і великий курган, до якого ми з Котьою обов'язково доберемося цього року. Я всівся на лаву під старезною черешнею, і чухаючи босу пятку, посьорбував чай, от тоді ранок і вирішив здивувати мене остаточно. Рипнула хвіртка, вона була за рогом будинку, і з лави я її не бачив. Вмостивши горнятко з чаєм на лаву, я підвівся на зустріч гостю, то міг бути хто завгодно, поштар, сусід Микола Іванович, який іноді заходив накачати води з нашого колодязя, чи кирпате дівча Оля, онука Люсі Адамівни, що приносила нам в бідончику молоко. На край то міг бути Котя, хоча для його виходу на сцену спектаклю було ще зарано, він мав допомагати батьку по господарству, і тільки по тому міг бути вільним.
Я зайшов за ріг будинку, й остовбенів. Переді мною на бетонній доріжці, облаштованій в минулому році, стояв справжній пірат, в смугастому тільнику і шортах кольору Карибського моря. З доказів його флібустєрського походження була ще пов'язка на лівому оці, сережка у вусі, і свіжий номер місцевої щотижневки під пахвою.
ID:
869009
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.03.2020 06:34:26
© дата внесення змiн: 23.03.2020 06:34:26
автор: Yar_oslav
Вкажіть причину вашої скарги
|
