На півночі палять ліси,
Їм просто потрібно землю,
Їм не потрібно природи краси,
Вони не шкодують людські оселі …
Столиця мов нежива,
Так просто й не поблукаєш,
І сіро-жовта трава,
Ти бачиш, що ти вдихаєш …
Загнали усіх по кутках,
З-під масок не видно очей,
Де тільки знайшли той жах,
Весь світ сірих днів і ночей …
Ніхто й не помітив, що там
В дворі вже нічого немає,
До спец – окулярів не можна рукам
І ми так гуляєм …
Створили світ,
Де діти не бачили справжнього сонця,
Колись боялись ковіт,
Тепер чорні навіть віконця …
І так пройшли десятки літ,
І тільки дехто про це знав,
Що світ не складається з бід,
Але про це не сказав …
І за багато – багато років
Хтось зірвав з очей окуляри
Глибокий вдих, ледь чутні кроки,
Все було настільки яскраве …
І люди почали бачити,
Вони навіть плачуть,
Вони не знали, що це має значити,
І чому у них цей світ украли …
Сьогодні знову усі канали
І говорять зовсім те ж саме,
І ті нерозумні оригінали
Вірять у телевізійні драми …
Фото: Популярна механіка
болюча драматична лірика...пройняло
дякую
Цікавий, актуальний вірш про реальні-віртуальні проблеми! 
дякую
