Розскажи: як живеться, кохана?
Хоч би зрі́дка згадаєш мене?
...Тоскна ніч, бо гризота незвана
До світанку мій сон віджене.
Як там доня? Здорова? Зростає?
Чи про мене пита, взагалі?
Дядько ляльку купив? Доня грає?
Він не дядько? А хто ж він тоді?
Ай, просив – називала щоб татом?
Тобто я: як з очей, так з думок...
В вуха нібито напхано вату,
Голова наче той чавунок!
Вже з новим ти на лавочці давній,
Де схилилися верби густі,
Де тремтливо я донечці славній
Гладив п'яточки – ще в животі?
Перший крик, перший зуб, перша каша –
Сплав єдиний – ти, я і дочка.
І, здавалось, навік єдність наша,
Тільки зникла, мов піна морська.
Не забуду дитяче благання:
"Тату, любий, лишайся, не йди!!!"
...А судитись – лиш часу втрачання:
Мама все ж – це не змінять суди.
Тільки як з цим надалі миритись?
З милих вуст обпіка поговір:
Що до інших жінок мав ушитись,
Бо гарем госпіта́льний завів,
Що десь дітки сторонні чекають.
На́що це? Обілити себе́?
На війні я, і друзі це знають –
Щоб дочку захистити й тебе́!
Твій новий від війни чом ховався,
Палко жінку чужу притиска́?
Про кохання співати зостався?...
Дав би в пику, та в ранах рука!
Чув, солдаткою станеш ти знову,
Надійшла бо повістка сумна –
Що ж! Узнає про службу "медову":
Хай розсудить нас Бог і війна!