Розкопуєш минуле, з могили пам'ять дістаєш,
Вона ж слова усі забула, облич не розрізняє теж.
Навіщо розбудив? – питає. – Тобі я правду не скажу,
Її сама іще не знаю. Хіба, давай, поворожу…
Цей дзвін у вухах натякає, що хтось втомився бути сам,
Хтось досі вірить, що розтане під сонцем золотим роса.
Криваві роси не зникають, лежать під захистом дощів,
Небесні сили доглядають усіх, хто землю пережив.
Шукає кисень порятунок в легенях хижих павуків,
Із ними досягне до краю затьмарених вином віків.
Можливо, спробує вчепитись за павутинку чистоти,
Повітря стомлене зцілити. Можливо, легше буде йти.