Стою... Сам... Дивлюсь в дзеркало.
Всередині його баталій багато:
Здоровий глузд на смерть б'ється
З божевільним і злим щеням.
Воно сильне і велике, але зовсім юне.
Хоче вирватися на волю. Можливо так колись і буде,
А зараз боротьба нерівна,
Як у відлюдника борідка.
Б'ються у рівному бою
Всі ті, хто одною ногою
Перебувають за гранню живого,
Забутого, непотрібного.
Змагаються за любов та ласку,
За дій та бажань повну касу,
За контроль, якого нема вже давно,
За кохання, про яке говорити зарано.
Але кінець дуелі зрозумілий з початку,
Все непотрібне вкладуть у рогатку
І стрельнуть туди де не зможуть знайти
Їх ніхто і ніколи. А на вулиці цвіли маки.
Ні, не ті, що квіти, а ті, що на грудях
Віддають шану людям...
По вінця у крові колись були вони.
Чисті лише Брови.
Мали б захищати, а закрили лише себе.
А мене баталія на муку меле.
Бійці раді б зупинитись,
Онулити все, звести в ніц,
Але не можуть, адже їхнє життя – боротьба,
А їхній хліб – кров і плоть з присмаком болота.
Вони - мої думки,
Вони - мої персональні наслідки чуми,
Вони - моя власність і моя мука,
Вони - те, що перетворює в людину звичайного жука...
Дзеркала ніколи не брешуть,
Адже вони - не люд...