Колись давно, у глибині віків,
Жив Володимир, що звемо, Великим.
Із добрих намірів він Русь хрестив,
Щоб люди вчились в мирі й щасті жити.
Та народився в нього Юрій - внук,
Його звемо ми Довгоруким.
У болота Мокшанські він попав,
І славу вирішив собі здобути.
Він матір рідну би продав,
Лиш в Києві би князем бути.
Не таланило, - надто вже лукавим був,
Не шанував ні брата, а ні свата.
Рідню хрещену він не шанував,
Й за це його все проганяли.
Серед боліт він заснував Москву,
Віками будуть нею всі дітей лякати.
Численну розплодив рідню,
Щоб лише їм над світом панувати.
Багато вже пройшло віків,
Коли усе те відбувалось.
Незгоди різні наш народ терпів,
А в них нутро загарбницьке зосталось.
Бо за рахунок інших хочуть жити,
Щоби вони лиш процвітали.
Сусідів звикли всіх сварити,
Бо їм землі своєї мало...