Вона всміхалась сонячно й звабливо,
Вдивлялась пристально в туманну далечінь,
Так шепотіла ніжно і грайливо,
Й в туман вдягала ранків сонну тінь.
Здається ніби завжди легковажна,
Але в душі - майстриня і творець,
Її хода замріяно вінтажна,
І лине з вуст кохання вітерець.
Вона чарує дотиком незримим,
Дарує радість з листопадом днів,
І поглядом блаженно невловимим
Несе у вир солодкомрійних снів.
Подруго давня, осене - чаклунко,
Твоя пора - ліризму бенефіс.
Дзвенить душа на всіх акордах лунко,
Й в дощах шукає з смутком компроміс.
Прекрасно! Беру в обране. 
