Морозний ранок, зашпори у руки…
Автобусна зупинка в дрімоті.
І постать одинока, і розпука,
І плач душі у сірій самоті –
Чотири роки з рідними розлука…
Одна, як палець, вирвалась в світи,
Щоб залатати для родини «діри»,
Щоб дітки підтягнулись до мети
І щоб позбулися в житті зневіри.
Щоб щастя й долю врешті «за хвости»…
Шукала і роботу , і куток…
Знайшла в селі забитому чужому.
Надія, мов повітря той ковток,
І гріла, і знімала денну втому.
Повірила в новий життя виток.
Минали дні, гляділа двох стареньких:
Помити, випрати, зварити їм.
Втягнулася в роботу помаленьку.
Не сподівалася, що вдарить грім,
Що втратить гроші і розтулить жменьку.
Померли ті старенькі в один час.
Родині хата хоч і не потрібна,
Та хто триматиме задарма вас?
І знов щоденна та проблема хлібна,
Хоча і працьовита й дуже здібна.
Знайшлися, притулили люди інші
За працю, правда, та хоча б житло…
У місті заробітки трохи більші,
Та в неї навпаки все, як на зло…
Молитва тільки – в небеса всевишні.
Важка робота, ще й за копійки…
Легально не беруть – нема паперів.
Зникають з неба стомлені зірки,
Автобус перший відчиняє двері.
Зігріти б руки та думки гіркі…
Про світ і визрілий у нім критерій…
Папір важливий, гроші чималі…
Життя бідноти – із невдалих серій,
Піднятися не можуть із землі…
Куди простому проти зла імперій?
Спікає холод тіло, душу їй
У чужині… Далеко ще до мрій.
26 лютого 2018
(с) Валентина Гуменюк