Зникав самотній в парку силует…
Прощалась осінь чорними мазками.
У нього на столі лише портрет
Її – найкращої дружини, мами…
І ще, засушених троянд букет.
Всміхалася вона на тій світлині:
В очах небесних – ніжність і тепло;
Як сонце, берегиня для родини.
Відчув, як знищилось первинне тло
І темінь заповзла у білу днину…
А місяць заглядає у вікно,
Мов апельсин загублений у небі.
Сон опустився на саменьке дно.
Проснутися- проснутися лиш треба…
Цей сон страшний... Реальність?.. Все одно.
23 жовтня 2018
(с) Валентина Гуменюк
Чудова поезія, хоча й з нотками суму. 
