Піки схрестилися, падає грюкіт
В гру безперервну градиного рою.
Б’ється об поли, заламує руки,
Плач розливає верба над сестрою.
Та уже лігма лежить, от-от стихне.
Голий маслак обтягла мокротеча.
—Вижити треба, вербиченько. Дихай, —
Пролепетала хвиляста малеча.
Не вгомонилася сива вербиця.
Лихові цьому не зна, як зарадить:
— Корінь один в нас, рокито-сестрице,
Й прагнення жити ніхто не украде.
Воду поділю всю навпіл, до краплі—
Й хлине живиця твоєю корою.
Сил набиратиме гіллячко чахле,
Й спокій сестринський прикрию собою.
Мріють над ставом дві дружки-сестриці.
Сильна скалічену вкрила від трощі.
Долі змішалося трав’я, мокриці,
Й віття верби дощ до блискоту лощить.
Гарно, мудро і зворушливо, дорога Валентинко! Рада завжди зустрічі з Вами.
Давно Вас не зустрічала на сайті! Добра і тепла Вам у душу і сонячного настрою!
Valentyna_S відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Чудова, зворушлива природна лірика!
