Попереду дівчат йшла, на перший погляд, дуже юна дівчина... вона здавалась явно молодшою, ніж була на справді, та при цьому мала - доволі бойовий та замислено глибокий вираз обличчя. Якщо дивитись на її невеличкий зріст та тендітність дівочої статури, то можна було б подумати, що вона - зовсім юний підліток, і... тільки, при більш детальному розгляданні, ставало ясно - вона є значно дорослішою. Цю дівчину звали - Яна Рубайшабля (вона була рідною донькою Берегині Сурми). Саме вона, як виявилось в подальшому, зініціювала втечу з татарського полону, і... навіть - прийняла шабельний бій кількома яничарами, ступінь охмеління котрих - була не критичною. Яна майстерно спорола животи двом яничарам та ще трьом зрубала та розрубала голови, відбивши та спарирувавши їхні атаки, поцупивши дві шаблі у сонних вартових татарського чамбулу. З іншими сонними татарськими воїнами - з легкістю впорались всі інші дівчата. Саме з цими двома шаблями вона і прийшла в гості в табір до козаків на чолі групи своєї дівочої берегинсько-амазонської ватаги. Тепер ці шаблі були її рідними сестричками та вірними бойовими подругами. На Рубайшаблю одразу ж звернув свою пильну увагу Дмитро Вовкулако, ця дівчина йому здалась – ой, як не простою.
Інші дівчата, котрі прийшли разом з Яною, були зовні менш войовничими, але, як це вже зазначалось вище, з вельми цікавою дівочою зовнішністю, котра пригортала свою увагу козаків. Поруч з Яною йшли ще дві дівчини – її найближчі подруги. Одна була вищою зростом за Яну, друга, навпаки – нижчою. Та, що вища – то Влада Дія, ця дівчина доволі непогано навчилась володіти шаблею та батогом, з а весь їхній час перебування в лісах цього острова. Наймолодшою з цієї ватаги, й одною найближчих подруг Яни, була Ліза Крутинагайко – її сусідка по вулиці одного з хуторів, котрих, на той час по всім теренам України, між густих непролазних лісів було доволі багатсько. Саме напавши на цей хутір і спаливши його татари захопили дівчат. Ця маленька дівчинка підліток мала русяве хвилясте волосся та миле личечко правильної форми, за домотканим поясом поверх білої простої сукні носила відібраний у татарського чамбулу ятаган, в руках в неї була – батьківська нагайка, котру вона носила нерозлучно на пам’ять про нього, та… в будь-який вільний час – вправлялась у мистецтві володіння нею проти уявних ворогів. Інші дівчата, як і їхні подруги, були в світлих простих сукнях з домотканими поясами поверх них різних кольорів, довгими волоссями, у більшості в волосся заплетені яскраві кольорові стрічки… дехто з них – вже геть перестав приділяти увагу стрічкам, адже… в умовах виживання в диких лісах було не зовсім до них. Кожна з дівчат мала за поясом шаблю або ятаган, а також – добрячого ножа чи кинджала. …підійшовши ближче до козаків, дівчата привітались до них… з щирою але обережною посмішкою. На їхні привітання щиросердно відповіли й козаки. Першим слово взяв отаман їхньої ватаги – Вовкулако, поруч з котрим стояв, не відпускаючи руки своєї берегині, козак Філософ:
- Дівчата, проходьте. Не бійтеся, жоден з козаків не завдасть вам нічого лихого. Ми – не харцизи, хоча… в цих місцях – не без них. …є тут одна групка подібних, котру ми з ганьбою вигнали від нас. Та, не хвилюйтесь… ми їм надавали таких канчуків й копняків, що вони, просто на всього, не наважаться сюди зайти. Ви – в повній безпеці.
Щирий погляд та посмішка Вовкулаки, а також погляди інших козаків, котрі дивились на них з захватом, але, навіть, без найменшого натяку на хіть, переконали дівчат в його правоті.
- Щиро дякуємо вам за запрошення! – мовила Яна. Ми дуже раді, що, окрім нас дівчат, в цих лісах мешкають й такі шляхетні воїни. З нашою бідою, що сталась з нами близько року тому, нам тут, з моєю мамою та моїми подругами, ой як не легко!
- Рік?! Цілий рік?! – з подивом спитав Сміхотило. Нічого собі! І як же так сталось, що ми з вами раніше не бачились?
- Так, наш побратим випередив моє запитання – продовжив Вовкулако. Це дуже дивно, що за весь цей час ми з вами жодного разу не перетинялись!
- Ми ж – дівчата – відповіла Рубайшабля. Нам якось не дуже хотілось відходити подалі від нашого табору, котрий ми збудували нелегким трудом під керівництвом моєї мами, нашої Берегині Сурми. Вона, доречі, залишилась зараз в таборі ще з двома десятками наших подруг. Передавала вам вітання та не приховувала своєї зацікавленості від мети вашого запрошення.
- Ми стараємось не виходити на полювання далеко від нашого табору – підхопила розмову висока дівчина з довгим кудрявим русим волоссям, котру звали – Карина Зламайшаблю, - Дичини навколо, як правило, достатньо. Біля нас є чисте питне джерело та стрімкий струмочок, котрий вливається – прямо в Дніпро. У нас там купа дров… сонечко щоранку освітлює наші оселі, поруч з нашим табором є галявини з різнобарвними квітами…
- Сестро, зупинись – перервала її Яна. Ти як почнеш гомоніти, то тебе, навіть, пташки в гаях не переспівають! – з посмішкою сказала вона!
На що, у всіх присутніх на обличчях з’явились райдужні щирі посмішки. А Сміхотило – залився гучним козацьким сміхом.
- Ти краще – продовжувала Рубайшабля. Розкажи козакам – яке в тебе призвисько, і.. як саме – ти його отримала!
Козаки з зосередженістю та увагою слухали розповіді дівчат. Останні слова Яни Рубайшаблі не аби як зацікавили їх.
- Ой, та то така історія сталась – продовжувала далі оповідання Карина. Коли ми тікали з полону від тих клятих яничар, один, падлюка такий, виявився недобитим… десь я трохи промахнулась, наносячи йому удар ось цією шаблею. На цих словах, дівчина з захватом підняла праву руку, котра міцно стискала трофейну зброю. - І, коли він погнався за нами, то першою під руку, звісно ж, потрапила йому я… Мені довелось ступити з ним у двобій, і… поки дівчата, котрі були ближче до мене – Сонях та Добрознай, встигли підбігти до мене на допомогу, я тому бусурманові, встигла зламати каменюкою його шаблю, а також -пробити його голову!
- Ого! - Мовив козак Циган. І як же тепер твоє призвисько Пробийяничарськуголову чи Зламайшаблю?! – напівжартома говорив він!
- Зламайшаблю! – з посмішкою та трошки засмутившись промовила Карина.
- Ну, ви дівчата й даєте! – озвався рудоволосий козарлюга Відчайдух, - Вас послухаєш… аж, не віриться, що такі дівчата – на світі взагалі є!
- Ну, якщо нам не вірите – сказала Дія – можемо довести вам… які ж ми є – насправді! Коли мова іде про виживання та порятунку власної честі – і не на таке відважишся!
- Ну да… все вірно! – тихо та розважливо вимовив Філософ, що до цього часу – не сказав ще ні слова!
- Ну, перевіряти ми вас не будемо – мовив Вовкулако, перервавши роздуми Філософа, в котрі він починав вже занурюватись, - але, якщо ви не проти, я б задоволенням став би трошки повправлятись на шаблях з вашою милою пані-отаманшою! Маю відчуття, що вона – ой, яка не проста дівчина!
Після цих слів… Філософ загадково й приховано подивився на Рубайшаблю, а вона – на нього. Але, цих поглядів, ніхто й не помітив – так тонко вони це зробили. Тільки Вовкулако відчув, добряче знаючи свого наставника, що між ним та цією дівчиною – є щось спільне. І відчув він це, саме в ту мить, коли вони подивились один на одного. …Філософ та Рубайшабля переглянулись, а всі дівчата, як одне ціле, в один голос сказали:
- Вона в нас така! Не проста!
Сама Яна не була проти повправлятись у з цим бувалим молодим козаком у мистецтві володіння шаблею. Вона не аби як любила цю зброю й дуже добре пам’ятала того, хто її свого часу навчав цьому ремеслу. Але, цю інформацію тримала в таємниці, навіть, від своїх найближчих подруг. Тож, почувши це запрошення Рубайшабля перша вийняла з піхов зброю і з посмішкою сказала:
- А чом би й ні, козаче… я – тільки за!
…вже за кілька секунд їхні шаблі схрестились у дружньому тренувальному двобої. Обидва супротивника наносили майстерні удари, рухаючись по колу, збиваючи удари та випади один одного, а часом, то ухиляючись, то гойдаючись від них. Всім присутнім здавалось, що цей вихор двобою – може тривати вічно. …Вовкулако так захопився майстерністю цієї дівчини, що для того, щоб їх спинити – треба було втручання зі сторони!
- Ну, годі, годі вже, друже – сказав Філософ, - дівчина може дати відсіч будь-кому! Спинись – перепочиньте! …після цих слів, на його обличчі, знов з’явилась та таємнича посмішка. В цей же час, над головами у всіх пролетів хижий птах, зробив кілька кіл над людською юрбою, затягнув свій короткий пронизливий спів та сів на плече Філософа. То був його улюбленець – його яструб.
- А ти молодчина, дівчина – сказав Вовкулако, - це ж ти маєш призвисько Рубайшабля. Не дарма воно в тебе, бачу – не дарма. Та, якщо маєш бажання, я міг би тебе ще дечому підучити!
- А чом би й ні… як тільки буде вільний час – я готова знову з тобою схрестити шаблюки! – відповіла дівчина!
- Може годі вже теревенити та мучати дівчат фізичними вправами? Їм і без того – не легко тут. Давайте краще вже за стіл, чи що? Вже от-от час обіду настане. А у нас вже готова свіжа юшка! – почувся голос козака Нагая, котрий, разом зі Сміхотилом та Вгамуйлихом, як раз, порались біля вогнища. На цю пропозицію абсолютно всі присутні відповіли схвально. Козаки запросили своїх чарівних гостей до столу, і… вже за обідом, помолившись Вищим Силам, продовжили спілкування.
Так пройшло кілька годин, потім ще… не встигли наші козаки та ці відважні амазонки озирнутись, як почало сутеніти. Тож, козаки схопились, обрали добровольців (а таких було немало), й відібравши декого з них, відправили їх супроводжати дівчат до їхнього табору. Адже, часу, проведеного разом, представниками обох ватаг минуло вже досить таки багато. І в таборі Берегині Сурми могли почати хвилюватись.
(...далі буде...)
ID:
907014
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 06.03.2021 01:01:03
© дата внесення змiн: 06.03.2021 01:08:34
автор: Сагайда
Вкажіть причину вашої скарги
|
