Смієшся голосно, здригається повітря.
Мовчиш ледь дишачи, не здіймається і пух.
Йдеш по життю, варіюючи дорогами,
Приходиш завше в один і той же пункт.
Не має сенсу галас підіймати,
Болить душа? Терпи цей біль в собі.
Повільно відчай серце розриває.
Терпи! Не дай байдужості надій.
Живе вона в очах, що дивляться крізь тебе,
Живе вона в мотивах монотонних фраз,
Живе вона усюди де бракує Неба
Де йде у пекло витрачений час.
Сидить вона на троні золотому,
В ногах її кістки людських страждань.
Лунає тиша… Мертвою ходою
Блукають душі вбитих сподівань.
Колись й вони зверталися до світу,
Шукали в ньому потаємний зміст.
А головне, вбачали там свободу,
І порятунок від душевних криз.
Пройшли часи наївних теплих марень,
Відкрилось жорстко Правило життя –
Байдужість світу то його фундамент.
Самотність – келія твоя.