Чорна весна другий рік поспіль...
Дотлівають згарища надій...
Проліг пустир, як чорна постіль...
Доїла хліб свій чорна міль...
Сумне, із сірими очима
Плете і лізе як мара...
Таке щось тягне за плечима...
Затихла в парку дітвора...
Овва, невже тебе чекали?
Ти що таке? Куди бредеш?
У глечику пов'яли кали...
Чого спинилось? Що ти ждеш?
Як чад лихий косило людство...
Не розбирало: - Свій? Чужий?
Якесь немислиме паскудство
Спіткало в вік наш, молодий.
