Другого квітня 1918 року в Києві помер український письменник Іван Нечуй-Левицький. За своє життя він написав багато творів, найвідомішими стали «Кайдашева сім’я», «Маруся Богуславка» і «Микола Джеря». Проте наприкінці 1890-х Левицький втратив популярність. Він жив у бідності та помер у київській богадільні. «Бабель» згадує письменника і публікує його найцікавіші цитати — про мову, літературу, український народ, Росію та про письменництво.
ПРО ДИТИНСТВО:
«До чотирнадцяти літ, до самої семінарії, я був дуже богомольний під впливом матері. Я ні разу не їв до служби, видержував тяжкий піст до плащаниці Страсна пʼятниця, до вечірньої води на голодну кутю, аж мені ставало нудно. Приїжджаючи додому, я читав житія святих. Разом з житіями я читав історію України, що знаходив в батьковій шафі».
ПРО НАВЧАННЯ В ДУВХОВНІЙ СЕМІНАРІЇ:
«Половина моїх товаришів були великороси, але було чимало сербів, були й болгари, молдавани, й греки, й грузини. Великороси здивували мене своєю грубістю й якоюсь грубою мужичою фамільярністю. Між ними були дуже дикі натури, десь аж з-за Волги: вони говорили на кожного ти, хоч бачили чоловіка вперше ввічу, і ні з сього ні з того гнули лайку по-московській просто тобі ввічі, наче компліменти говорили, аж чудно було слухати».
ПРО ПОЧАТОК ТВОРЧОСТІ:
«Почавши писати свої повісті в той час, коли була заборонена українська література, я нікому не говорив про це: об тім навіть не знали ті товариші, що жили зо мною на одній квартирі, не знав батько, хоч ще до його смерті вже були надруковані в «Правді» перші мої повісті».
ЩО ПОТРІБНО ЗНАТИ ПРО ІВАНА НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКОГО?
Іван Левицький народився 13 листопада 1838 року в родині священника в місті Стеблів, у Канівському повіті (нині — Черкаська область). За прикладом батька вступив до Богуславського духовного училища, згодом — до Київської духовної семінарії, проте священником не став. Замість цього він почав викладати російську мову, історію, географію та зайнявся письменництвом під псевдонімом Іван Нечуй. У 1870-х він написав свої найвідоміші повісті: «Микола Джеря» та «Кайдашева сім’я». Згодом Іван Франко сказав, що в одному образі Миколи Джері — «уся історія українського селянства». У 1885 році Левицький закінчив викладати та вирішив повністю присвятити себе літературі. Проте нові твори не стали популярними, а сам письменник пересварився з частиною української інтелігенції через правопис — він вважав, що «писати треба так, як говорять люди», і критикував галицизми. До кінця життя Левицький жив у бідності. Наприкінці 1917 року він впав і зламав ногу, після чого потрапив спершу до лікарні, а згодом до Дегтярівської богадільні, де й помер. За все життя Левицький жодного разу не був одружений.
ПРО ПИСЬМЕННИЦТВО:
«Коли писальник хоч трошки себе чує українським громадянином, часткою українського народу й українського громадянства, він повинен мати за святу повинність одсвічувати в своїй фантазії, в свойому серці ту громаду, а не перелазити в чужі городи і підставляти свою душу під картини чужої, неукраїнської жизні».
ПРО УКРАЇНСЬКЕ ЖИТТЯ:
«Українське життя — то непочатий рудник, що десь під землею, хоч за його вже бралися такі високі таланти, як Шевченко».
ПРО МОВУ:
«Мова народу є тілом нації, національний психологічний характер — то її душа».
ПРО ВЛАДУ:
«Для українського панства треба підставити таке літературне дзеркало, в котрому-б воно побачило свій чималий ніс, свої поїдені раком губи, щоб воно почало ліки своїх ран, побачило, окрім того, ступінь свого розвиття, свою вдачу, свою недостачу, своє фальшиве прямування в національних, політичних та соціальних відносинах».
ПРО УКРАЇНУ ТА РОСІЮ:
«Україну жде погана перспектива в Росії, перспектива темна як ніч, і тільки нові українські інтелігентні національні сили світять в тому темному будущому часі, як зірниця ранком».
ПРО РОСІЙСЬКУ ЛІТЕРАТУРУ:
«Ми високо шануємо нових великоруських письменників за їх прямування, за їх освічування своїх творів ліберальним поглядом, але мусимо признатись, що їх твори не годяться для України, мають інтерес або місцевий, або зовсім етнографічний, і не піднімуть розумового та морального зросту України… Великоруська література для України має вартість тільки одкидну, а не покладну. За Нечуй-Левицьким: «одкидне» — «негативне», «покладне» — «позитивне», а на такому коні далеко не заїдеш при теперішніх завданнях європейських літератур».
ПРО ХОЛОСТЯТЬСЬКЕ ЖИТТЯ:
«Бувало, що й жалкував (що не одружився), а більш того, що ні. Так я спокійно собі жив, а то хтозна як було б. Якби попалася така, як Балабусі Балабуха — головний герой повісті Нечуя-Левицього «Старосвітські батюшки та матушки». У творі він одружений на жінці, яка його постійно зраджує, то самі знаєте, як би мені жилося, чи мав би спокій».одружуєтьсяму."
ID:
910112
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 05.04.2021 14:32:18
© дата внесення змiн: 05.04.2021 14:50:48
автор: геометрія
Вкажіть причину вашої скарги
|
