Він від себе все зробив належне -
З болем навпіл серце розірвав.
Бо любив її необережно
Без, здавалось, будь-яких підстав.
Він хапав за руку момовлі,
І мовчав годинами. Між тим
Падав сніг на чорний камінь долі.
Так минуло кілька лютих зим.
Розправляло небо сірі крила,
Гинули в імлі міській слова.
А вона його не розуміла.
Так, коли земля з-під ніг, бува.
Так буває, коли кров - у скроні,
Паморозі - на крихкому склі.
І коли торкаються долоні
Ранніх зморшок на його чолі.
Ніч удвох минала очманіла,
Заглядали в спальню сни не ті.
Він - мовчав, вона - не розуміла
Цю любов в кричущій німоті.
