« Аж поки не спаде корона...»
Рефлексія
Кочуємо, як правило, у Лету,
лишаючи на пам’ять по собі
бодай рядок гарячого сюжету
на обеліску гаснучій добі.
І я піду раніше, ніж чекають
і любі друзі, й щирі вороги...
Курчата за тинами вже літають,
хоча іще не осінь навкруги.
Ось заримую далеч і лелеку,
а на останок – мову і любов...
гора із плеч – іти й іти далеко,
аби усі почули, що пішов.
А як ніхто не чує і не лає
ні за солодке, ані за гірке,
то хто його у цьому світі знає, –
що головне, а що – сяке-таке?
І по живому різати не можу,
і свіже на давно забуте схоже,
що, може, і не варте п’ятака...
а не обов’язкові компліменти
за майже одинакові сюжети
лише неволять душу козака.