Цитадель
Переді мною свіжа акварель,
де води древніх Бугу й Борисфену
намили в гирлі історичну сцену
під рукотворне диво – цитадель!
Лиман вона тримала на замку.
Очаківська в її основі банка
та Ольвії мілетської останки
в Ачі-Кале і Кінбурна вінку.
Чого і не було за довгий час
у краї цім південнім, чорноморськім…
Ватаги тут гуляли запорозькі –
турчина воювали і не раз!
Між Кінбурном і Дашевим колись
у чайці ген, на самому обніжку,
отаман спочивав, Самійло Кішка,
і з мілини удалечінь дививсь.
А згодом палі вбили, три ряди
по сотні, за наказом Катерини,
насипали піску, каміння, глини
і острів Батарейний встав з води.
І став блок-форт, гарматам укриття,
з десятками масивних казематів,
запасами припасів і снарядів
на захисті цивільного життя.
У всі часи твердиня – ласий шмат
була і є, і буде для загалу…
Тож котики морські облюбували
ту цитадель, а їм і біс не брат!
Вітряки
Млини...
Млини ідуть по полю
і мелють вітер на шматки,
а разом з ним щербату долю,
немов посохлі пелюстки...
Вони ідуть на захід сонця
чи навпаки – йому на схід?
Руйнівники чи оборонці
лишають в душах часу слід?
Млини…
Млини шматує вітер,
здуває з ніг і крила рве…
Уже той вітер пам‘ять витер
і совість витер – все живе.
Ми розбрелися чорним полем
мов безпорадні вітряки
і серце повнить чорним болем –
байдужість нам далась взнаки…
Млини…
Млини бредуть у вічність…
Медитації в астралі
Дише… астралом мертва тиша,
у всесвіті лиш я…
Тиша… Ум запитання пише, –
У чому суть моя?
Сокіл… у небесах високо
долає тугу й біль.
Поки… прострація, а спокій –
у практик вища ціль.
Віхи… занурюють у вихор
думок моїх і мрій.
Тихо… пиху́ здираю, з лихом
веду в астралі бій.
П‘єса… Постійні біль і стреси
знецінюють буття.
Престо… лунає неба меса
чи пізні каяття?.
Діло… Нове астральне тіло
пливе у товщі хвиль.
Сміло… страху здолає силу
медитаційний стиль.
Тісно… Меча стискаю міцно
надземного ефес.
Вісті… несу селом і містом,
простую до небес!
Вічно юні
Героям бою під Крутами
Переворот у Пітері, морози,
свобода, воля, ґвалт більшовиків…
На Київ насувалася загроза –
полки російські в тисячі штиків.
Не вміли ще кохати і стріляти,
в активі багатьох лиш юний вік,
з багнетами свідомо на гармати…
Такими й залишилися навік!
Студенти, гімназисти, просто діти,
шинелі багатьом із них до п’ят.
Їм тільки жити. Жити б і радіти!
Три сотні необстріляних хлоп’ят
вступили в бій за Неньку-Україну,
за клапоть української землі,
призупинивши поступ часоплину,
лишилися навіки на ріллі.
Дітей згадаймо, у часи минулі
затоптаних червоних чобітьми,
що зупинили і штики, і кулі
своїми вічно юними грудьми!
До ірію
Миколі Пискуну присвячую
Тече, тече, тече життя ріка,
попереду десь вічності пороги.
У Стікс її вода перетіка,
а там Харон завершує дорогу…
До ірію летить по небу клин,
«курли» сумливе зверху долинає.
Неумолимо лине часоплин
і вибору у нас, на жаль, немає…
Багато журавлів у тім ключі,
між них уже немало друзів наших…
Облишмо крики, зойки і плачі –
усіх чекає ця невтішна чаша.
На переломі світла і пітьми
постійно балансують наші душі.
До клину приєднаємось і ми,
настане час і ми… у вічність рушим.
Природи подолавши часоплин,
душа його уже над виднокраєм…
Свого ключа дістанеться і він,
та вічно зайчик сонячний хай сяє!
Кожному своє
А сонце сяє для усіх,
один усім нам вітер віє,
через десятки дат і віх
усіх веде завітна мрія…
Вона у кожного своя:
мала, велика – заповітна.
Кохання, слава чи сім‘я,
а загалом – п‘янка і світла!
І зоресяйні промінці
милують душу, тішать его,
амбіції у всі кінці
летять немовби обереги…
А сонце сяє для усіх,
дарує кожному надію
і гори золота до ніг,
але… не всякого зігріє.
Мала батьківщина
Де Вовча й Терса котять свої хвилі
до берегів великого Дніпра,
постав між нив у всій красі і силі
оплот надії, щастя і добра.
Нас Троїцька громада об‘єднала
у працьовиту і міцну сім‘ю.
Долати гори до снаги загалу
і разом досягти мету свою.
Квітує у селах верба і калина,
буяють навколо жита й пшениці –
це наша чарівна мала батьківщина
в садів вишиванці й волошок вінці.
У полі дозрівають паляниці,
під сонцем рум‘яніє коровай
і сонях зазирає у світлицю –
наш павлоградський благодатний край.
Свій хліборобський рід ми пам‘ятаєм,
його ведем із глибини віків
у Богом данім січеславськім краї,
нащадки запорозьких козаків!
Жита колосяться і квітне калина,
стіною у полі стоять пшениці.
Це наша земля і ми всі – Україна,
хай маки горять на ланів рушниці!
Хай живе книга!
Баладу про лицаря честі Айвенго
ми чули не раз і не два…
Від гомону про незнайомця із Менга
вже кругом іде голова.
У башті чекає красуня-принцеса,
в дорогу спішить Ланцелот.
В руці ще тремтить пістолет у Дантеса
і скаче вперед Дон Кіхот…
Герої дитинства з новел і романів
живуть у дорослих серцях,
а вірному братству читців-книгоманів –
нехай не настане кінця!
Розділ 3. Кінбурнські саги
Кінбурн кличе
Проснувся Кінбурн з подихом весни
і кришталевим дзвоном у повітрі.
Дубів та сосен погляд заяснів
і сонце встало із південним вітром.
Коса втопає в щебеті птахів,
буяють цвітом дикі орхідеї.
Вони несуть із глибини віків
природні саги1 древньої Гілеї.2
А пелікан, рожевий старожил,
злітає птеродактилем під зорі,
він погляд назавжди приворожив,
легенди тінь у лазуровім морі.
Іще скриплять реліктові ліси
покриті хмелем, папороті віттям.
Не оминули їх скрутні часи
на зламі третього тисячоліття…
Я хочу зупинить чарівну мить
і кличу небайдужих всіх на спротив –
скарбницю ми ще в силі захистить,
оспівану великим Геродотом!
1 Залишки реліктових лісів, розташовані в піщаних низи-нах, переважно дуб, вільха, береза, сосна, зарослі диким ви-ноградом, хмелем, папороттю та іншими болотяними рослинами і травами, які за їх таємничість та містич-ність місцеві жителі традиційно називають «сагами».
2 Гілея – за Геродотом, назва частини Скіфії в гирлі рік Бо-рисфена (нині Дніпро) та Бог чи Гіпаніс (нині Південний Буг).
Горить коса
Горить коса, палає літом небо,
все поглинає полумʻя стіна!
Природа віддає останню требу –
життя життям оплачує сповна...
Заграва підіймається над морем,
у тому пеклі гине все живе
і рани залікуються не скоро,
не скоро серце лісу заживе...
Палає Кінбурн, вікова окраса,
прамати димом лине в небуття.
За все платити видається з часом,
за все спитає зрештою життя.
Кінбурнська жара
Коса, дорога, рев мотора,
пісок розпе́чений, жара...
До моря, вниз і знов угору,
повзе авто на всіх пара́х.
Оба́біч ліс, столітні со́сни,
вірніше за́лишки ліска́.
Було їм вирости непросто,
у них планида нелегка...
Надривно кашляє і чхає
старий, подертий «Кадилак».
Під колесо ледь не втрапляє
поза сценарієм дивак...
Не талани́ть з само́го ранку,
та і увечері жара...
Лишаю недопиту склянку –
звертати з колії пора!
Південний степ
Південний степ – ромашки бенефіс,
волошки трунок, чебрецю, полину,
а з материнки запахом покіс
чумацьким шляхом в саму душу лине.
Вечірній степ – казковий дивограй,
наповнений ущерть п’янким повітрям.
Шатро зіркове укриває рай
під охоронця молодого вістрям.
Південний степ – букет ефіру трав
і кольорів, і запахів, і стилю,
і острівки поміж зела́ отав
із ковили, у травні посивілі.
І жайворина пісня угорі,
і цвіркунів з цикадами концерти,
а солов’їне соло в дивогрі
із гаю розставляє всі акценти.
Південний степ – дарунок із небес,
що незрівнянний у своїм розвої,
довершеність і чудо із чудес,
ніколи не надихатись тобою!
Степові криниці
Криниці розповзлись південним степом,
десятки метрів часом вглибину!
У кожної на дні шматочок неба
свою якусь ховає таїну.
Про тих, колись що викопав те диво
чи із каміння стіни мурував
і не чекав дощу, не те що зливи,
а щедро все довкілля напував.
І чумакам до солі вистачало,
і козакам ставало на куліш,
як південь захищали від навали…
Тут не один напився вволю кіш!
А ще діди волів своїх поїли,
коли поля орали під жита,
і вороним батьків давали сили
у вогняні минувшини літа…
Біжить доба, спливло часу немало,
уже бракує чистої води,
та як би прикро часом не бувало –
це нашої історії сліди…
Жайвір
У небі бездоннім,
над степу розвоєм,
де зелені море
й весняна блакить,
між променів сонячних,
над головою,
маленька пташина
чарівно бринить.
Заходиться співом
казкової днини,
виводить рулади
свої угорі
під подихи вітру
і шепіт калини,
в палітрі яскравих
сільських кольорів.
Той щебет у душу
спадає рікою,
неначе сріблястий
весняний потік,
і манить дитинства
сягнути рукою,
губами торкнутися
милих повік…
Здається, нічого
уже не потрібно,
бо радістю серце
наповнено вщерть.
Щебече сіренька
пташина привітно,
веселку вплітає
в земну коловерть…
Побажання
Цей світ навколо – чудо із чудес,
нехай дивує вас у кожну днину
і почуття підносить до небес,
і сповнює коханням щогодини.
І палко ваше серденько болить
нехай лише від щирої любові,
і пісня не покине ні на мить,
і сни насняться тільки кольорові!
Розділ 4. Кураї лихоліття
Сурма
Сурма лунає ріднокраєм,
коругви тягнуться увись –
то гетьман козаків збирає
у круг звитяги як колись!
Вона голосить, зве в дорогу,
на захист рідної землі.
Не забуваймо про Сварога,
щоб не сконати у петлі!
Пліч-о-пліч станьмо, браття, сестри,
за правду й віри моноліт,
щоб Україна знов воскресла
і міцно встала із колін!
Сурма підносить Батьківщину,
шикує русичів полки
і про свободу пісня лине,
про мир і щастя, на віки!
У затінку думок
У затінку моїх думок
улітку – прохолода
і досить тепло на душі
без сонця в зимній день.
А вранці роздумів димок
у будь-яку погоду
дарує плетиво віршів
і музику пісень.
Клубочаться оті думки
під дахом капелюха,
глашатаї сумних часів,
оракули біди…
І присмак полину гіркий
посилює задуху,
від сотень тисяч голосів,
що линуть із орди.
Перед очима молода,
приваблива феміна.
Уся у білому вбранні,
від голови до п‘ят…
Усе настирніша орда,
усе непевніша хода…
Невже то Україна?!
Вже скрегіт чується мені –
сокиру гострить кат!
На день закінчення війни
Сьогодні, в день закінчення війни,
у скону день найбільшої із воєн,
перед очима Неньчині сини,
і в першу чергу – невідомий воїн.
А скільки їх, що канули в пітьму,
у бездну провалилися навіки.
Кляну війну, ту прокляту війну!
Ті горя, поту, сліз кривавих ріки…
А скільки тих, що згинули в полях
і стали українським чорноземом…
Їх кров’ю щедро зрошена земля
іде на продаж… Та уклін доземний
десяткам, сотням тисяч юнаків,
що скошені упали на півкроку,
сформованих кістлявою полків
у ці сімдесят п’ять непевних років.
Схиляю голову, та серце тисне біль
за ненароджених, убитих і померлих,
а ворог б’є і знову б’є у ціль,
та ще й з трибуни розсипає «перли»…
Ішла війна та – за життя, на смерть,
а переможці – там, на полі брані.
Терпіння чашу сповнено ущерть –
кінчать пора її, панове й пані!
Пом’янемо́ полеглих на фронтах,
невидимих, невизнаних, забутих,
за Україну хто віддав життя.
Загиблим – вічна пам’ять.
Смерть іудам!
Кінець епохи гідності?
Продати землю України –
лише частина плану юд!
Перетворити у руїну,
закабалити бідний люд
вони поставили метою,
звести державу нанівець.
Лишилось «справитись» з війною
і самостійності… кінець!
Думай
Що, знову мильна бульбашка? Пузир!
Снопи ледь-ледь тримають перевесла…
Наш човен лине у бездонний вир –
в ріці Буття ми погубили весла…
Нам двадцять дев‘ять? А чому не сто,
п‘ятсот чи не п‘ятнадцять сотень років?
Ми вишивали гладдю і хрестом
свої ікони, та чужих пророків…
Невігласів приваблює нуга,
а інші мріють знов тонути в славі.
Петрового б зірвати батога
і верхи на лозині по отаві…
Фотографи, артисти, шаурма…
Прийдешні покоління обікрали!
Тож «Думай», «Думай», «Думай» – недарма
з усіх усюд білборди нам кричали!
Вірус корони
Відірваний рукав чи комірець,
дірки на шта́нях, спереду, сідницях,
останнім часом – майже що взірець!
Дебільні жести, рухи, руки, лиця…
Корону носить підле і пусте,
у пазусі цеглина, навіть бита…
Коронавірус – може саме те,
щоб цей нахабний шабаш зупинити?!
Набат
Казали, що слуги народу,
а вийшло – лакузи кремля,
істоти без племені й роду…
І першою впала земля!
За нею нальоти на мову,
на армію, захисників…
Вітчизну утратити знову
є ризик, на сотні віків!
Не туди
Війну скінчити, меч уклавши в піхви,
поставило плацебо за мету
і зазирає все у вовче лігво,
все мостить Україну під Орду.
Бісівський шабаш прямо перед ґанком
святині русів – Каїна вертеп!
Врядилися вакханки в вишиванки,
а під ногами… прапор! Завтра герб?
Вагон в кущах, навколо біомаса
і на трибуні франкський мажордом…
Як не згадать великого Тараса –
ви образ Божий не скверніть багном!
Все тарабанив, аж кипіла лімфа,
по клавішам рояля згаряча…
Не в ті укласти силишся ти піхви
обрубаного, куцого меча!
Бо терміни ти явно переплутав,
ні мови ж, ні історії не вчив…
Воно несе електорату пута,
отримавши в дарунок вищий чин!
Метаморфози
Який короткий нині світ,
як мало місця розгулятись.
Минуло тільки сотню літ,
а груди давлять часу ґрати…
Як низько впали небеса,
яке повітря непрозоре,
іржею сиплеться роса
і повнить ненависті море…
Який обмежений народ,
а може то звичайне стадо
чи від природи нагород
століттями чекають чада?
Які прокурені зірки,
просякли тупістю і зиском,
бо чистоту туман липкий
єхидно поглинає блиском…
Повінь
У ревній повені думок
втопає смуток мій.
Над нею стелиться димок
із нездійсненних мрій
і тане в озері зі снів,
без берега і дна,
поміж затоплених човнів
і присмаку вина…
Посеред цвіту і парші
прямує все живе.
Кипить у марева ковші
жахіття вікове
і меланхолія хвилин
стікає на олтар.
Ті краплі сіє часу плин
із шепотом кіфар…
Долі наперекір
Не вір, не бійся, не проси,
іще живі Харибда й Сцілла.
Впродовж віків, у всі часи
змінити долю нам не сила…
Говорять, пишуть і кричать
про це і мудреці, і книги,
а жирна талану печать
лишає нас життя інтриги…
Не вір, не бійся, не проси,
хай ти один у цілім полі,
будь воїном у всі часи,
господарем хиткої долі!
Край
Ти, Бруте, другом фарбувавсь,
ба навіть родичем під час,
та рубікон здолати – зась…
І доля розділила нас.
Чи міг дивитись вірний друг,
як четверо на одного?
Як шию обвивав ланцюг,
чекав нервово – хто кого…
Я зла на тебе не держу,
але про всяк запам‘ятай:
ти перейшов свою межу
і ланцюгу тому вже – край!
Поводирі
Ідуть степами кобзарі,
ідуть стежками України,
несуть калину і барвінок
у надвечір’я, на зорі…
І пісню кожен з них несе
про горьове життя кріпацьке
і щастя січове козацьке,
яке народ ачей спасе.
Віками так собі ідуть,
у кожного в руках бандура,
а на шляху – бездушшя мури
тернисту перетнули путь…
Ідуть в прийдешнє кобзарі,
в серцях лунають кобзи струни
про нелегкий свободи трунок,
та їх ведуть… поводирі!
Роздуми старого дуба
Мабуть він проріс не в тому місці,
паростки пустив не в добрий час.
Їм не зеленіти буйнолистом,
бо не дасть весна повторно шанс…
Не змогли до ґрунту дотягтися,
прорости корінням у землі…
Тож до сонця, у небесні висі,
не зрости нащадкам на гіллі.
Бо такі закони у природи
і погода добра не для всіх.
З моря хто чекає все погоди,
пропускає уперед метких!
Дубу їм уже не підсобити,
мало часу й сили вже не ті.
Жолуді для нього – завжди діти,
але так буває у житті…
У Києві дощ
У Києві дощ…
З потоками залишки бруду
стікають у рів,
як піна минулого дня.
Він ревно пере́,
змиває чужинську полуду,
щоб серце Руси
лиши́ла уся чортівня.
А поряд сліди,
вкарбовані кроком героїв,
що схід бережуть
і з ним – Україну усю.
Краплини дощу
їх пестять у тому розвої.
Я Бога молю –
Помилуй, щоб ливень не вщух!
Учора жара,
а нині і стяг під ногами!..
Що далі? Либонь,
на черзі і славень, і герб…
Між голих сідниць
мелькає лукавий з рогами,
дрібний малорос,
що мріє про молот і серп.
Нещадно пече…
Посуха вбиває країну
і ша́баш її
нуртує усе день за днем
У Києві дощ!
А краще б по всій Україні…
Природа зійшлась
у двобої зі смерті вогнем!
Червоні яблука
Упали яблука червоні
на теплу землю у саду.
Не встигли підхопить долоні
красу ту стигло-молоду.
Налиті сонцем і любов‘ю
ясніють мило у траві,
а поряд, весь залитий кров‘ю,
юнак лежить… Не буревій
безжально кинув їх додолу,
а вибух міни у дворі.
Бійця лиха спіткала доля,
як тільки ранок зазорів.
Упали яблука червоні…
Життя – запекла боротьба…
Стискають автомат долоні,
а серце матері – журба.
Пам‘ятаймо
Згадаймо всіх полеглих у борні,
огні війни, жаристому горнилі.
Вітчизни вірних доньок і синів,
що вічно спочивають… у могилі.
Згадаймо всіх, хто Неньку захищав
не залишавши ворогові шансу,
як ярко вогник в їх очах блищав
і про ціну життя – найвищу таксу…
Хай завжди свічка пам‘яті горить
яскраво і нізащо не згасає.
Як пам‘ятати будем кожну мить –
тоді лише герої не вмирають!
Смолоскип
Пси Україну рвуть на частки,
навколо тисячі щурів,
в повітрі чорнокрилі чайки…
Та то не чайки угорі,
то ненаситні, хижі круки.
Гієн згуртовані полки
чекають зиску від розпуки,
як це було впродовж віки…
Усе тісніше їхнє коло,
рукою можна вже дістать…
А де ж славетнії соко́ли,
де соколят численна рать?
Куди поділись генерали?
Чому замовкли гетьмани́?
Усі сховались під забрала…
Для них також нема війни?!
Одна знедолена країна
та розпорошений народ…
Невже, невже таки руїна…
Невже не спекатись заброд?!
Хіба не бачить це Мазепа
і Калнишевський все ж осліп,
а Полуботок хоч від себе
не вручить старцю смолоскип?!.
Чорним по чорному
У чорнім мареві небес
чатує чорний кіт
як порожнечі вірний пес.
На сотні тисяч біт
він засіває неба синь
печаллю і свинцем.
Він чорного бездушшя син,
герой дешевих сцен.
Ступає тихо уночі,
пливе в пітьмі густій.
Зелені очі, дві свічі,
мелькають між хрестів.
На чорноземах його слід
і чорна тінь кругом.
Чорніє чорний сонця схід
воронячим крилом…
На чорній далечі полів –
чорниці чагарі.
Лише тиради чорних слів
клубочаться вгорі…
Ще Чорне море в чорний сум
підмішує блакить,
та чорний саван чорних дум
опуститься за мить…
Найбільший гріх
Усі ми грішні, кожен у своїм…
Провин завжди на душу вистачає…
У всякого дещиця є змії,
хоч яблуко і не смакує з чаєм…
У кожному з нас Авеля шматок
і Каїнове зілля не зів‘яло,
бо Аріадна згаяла моток,
залишена Тесеєм на поталу…
Гріхи навкруг, великі і малі…
Великий гріх свого любити ката.
Гріха немає більше на землі –
його за цноту ницо видавати!
Шоста зима
Ми честь свою і гідність захистили
у чотирнадцятім, із кров’ю, на снігу,
в кулак зібравши свою волю й сили.
Сьогодні нам говорять: «Ви в боргу!»
Що сталося? Куди бредеш, народе,
уперши більма в ясла, і мовчиш?!
Вже не потрібні воля і свобода?
Віддати землю під чужий леміш!.
Розпорошили ми духовні сили,
всього шість років, а яка зима…
Лукаві нас майстерно окрутили –
Ні гідності, ні честі, ні ума?!.
Сини Вітчизни
Вони розтанули за мир
і розчинилися за волю,
ступивши у бездонний вир
на соняхів донецькім полі…
Очей їх більше навесні
не ніжитиме цвіт черешні
і не почути їм пісні
ні про минуле, ні прийдешнє…
За Україну і народ
вони життя свої поклали.
Нас захищали від заброд,
щоб ми прийдешнє з вами мали!
Шлях до перемоги
Йдемо дорогами війни
яку вже сотню довгих років,
втрачаєм доньок і синів,
стікаєм кров’ю крок за кроком…
Не відпускає нас вона,
а пам’ять не дає спокою.
Війна… Триклята ця війна!
Як розпрощатися з тобою?
Як не утрапити у вир?
Де вірна в майбуття дорога?
Запам’ятаймо: справжній мир –
дає лиш справжня перемога!
Пан Ніхто
Не дисидент я і не політв‘язень,
за булаву гетьманську не борець,
не научився говорити в‘яззю,
іти по трупах до чужих сердець…
Не ліз на трактор взимку на Майдані,
на східнім фронті небо не тримав,
та і у складі жодного із кланів
Вітчизну на шматки не розривав.
Я пан Ніхто, шматочок чорнозему
землі дідів – полів її, ланів.
Із тих, хто щиро любить свою землю,
волошок, маків син і полинів…
Я пан Ніхто, я відголос природи,
один із сотень тисяч трударів,
питомий представник свого народу –
нащадок козаків і кобзарів.
За Кобзаря згадав я недаремно,
такого триста років не було.
Зміліло зовсім за часів буремних
святої Батьківщини джерело…
Я пан Ніхто, своєї син країни,
та чи важливі нині вік і стать…
На терезах майбутнє України –
гуртуймося за нашу долю встать!
А хто отой Ніхто, народе, люде?
Де гетьман наш, прийдешнього маяк?
Хоч підростають генії усюди,
іуд і дурнів більше… Долі знак?
Тоді не вірю я у ту планиду,
талан її невтішний і гіркий!
Невже у Україні лише гниди
чи сяють нам з небес чужі зірки?
А колективний розум де подівся?
Хоча би кілька сотень, як один!
Чи не тому Тарас наш зажурився
і всіх дотисне мудрий карантин?..
Я пан Ніхто, я син свого народу,
нам чубитися треба перестать.
Щоб захистити землю і свободу –
пора за Україну разом стать!
Розділ 6. З усмішкою
Зоремия
Зберу зірок у зоряне відро,
що у траву нападали за нічку.
Те кришталеве диво – у цебро
й на зоремию понесу до річки.
Помию зразу крупні і яркі,
а потім всі підряд, на перекаті,
бо мають бути чистими зірки
і неодмінно на ясу́ багаті.
На березі опісля просушу,
на вітах у заснулої маслини,
а сам мерщій додому побіжу
і величезну принесу драбину.
До Місяця приставлю, а затим
складу зорини знову у коновку,
полізу в ніч і сотворю інтим –
розвішаю їх на небеснім шовку!
Козеріг
А ти лежиш і дивишся униз,
у скелю упираючись рогами,
і цілий світ у тебе під ногами…
Увесь, лише ім‘я йому… карниз.
Над головою лиш Великий віз –
ти в вишині і море по коліна!
Ти майже Бог, а не якась людина,
і вдалині – безкрає море… кіз.
Відчуття утрати
Мудрець мені теорію повідав –
людей у світі є лише два види.
Одні на вуха нам постійно тиснуть,
все нарікають, скаржаться і киснуть…
З такими марно тратимо ми час.
Але бувають інші – мов окраса!
Вони настільки сяйвом повнять нас,
що відчуття втрачаємо ми часу!
Накрапало
Скажи мені, московський люде,
в якій це мові ще буває:
дивлюся, «крапати» є всюди,
а «крапля» – в «словарях» немає…
Хто ж вигадав те, вражий сину,
англієць, німець чи монгол,
від української краплини
укравши вам отой «глагол»?!
Усе бундючливо повчали
та губи дули всі часи,
але ніколи ви не знали
і чар краплистої роси!
Творити варто покаяння,
московська вато, східняки…
І де взяли ви, окаянні,
ті безтолкові словники?!
Козарлюга
Миколі Євтушенку
Це справжній запорозький козарлюга,
для нього навіть біс не рідний брат.
А слово гостре – ніби шабля друга,
його боїться ворог, зрадник, кат…
Усмішка на обличчі, пишні вуса,
а вишиванка – то фірмовий знак.
Чуприна… не густа вже і не руса,
та і без неї він таки козак.
Шевченка як читає… чи Мачулу –
мороз по шкірі, аж сльоза бринить.
У кожне серце слово його чуле
доріжку віднаходить вже за мить!
Геть-чисто лицар, друг і просвітянин,
митець: співак, художник і поет.
Упевнений, підтримають краяни,
що Євтушенко – дійсно президент!
Запал у вуйка справді молодечий,
та схильності не має до химер.
Казки юнак цей пише для малечі,
цікавий сценарист і режисер…
А знали б ви, який іще рибалка!
Коли маестро йде на карася,
ні Інна не завада, ні русалка…
Митця у цьому сутність майже вся.
Коронавірус, ця чума століття,
сум‘яття дещо вніс до наших лав,
та в серпні все ж своє сорокаліття
успішно він удруге відгуляв.
Тож привітаймо пана й ми, Миколу,
здоров‘я побажаймо і добра,
а довго не ходити щоб по колу –
за це й чайку́ вже випити пора!
Тости від козака Думи
Давайте вип‘ємо за дружбу,
її вина терпкий букет,
сердець порив, не в борг чи службу,
не з переймань про етикет.
Давайте вип‘ємо за друзів,
бо друг – то щастя у житті,
а вірний друг у виднокрузі
укаже вірний шлях тобі.
Давайте вип‘ємо за братство
студентське, воїнське, шкільне,
бо братство – справжнє то багатство.
Хай чаша ця нас не мине!
Давайте вип‘єм за коханих,
за їх палких сердець тепло,
а хто віддав коханню шану –
їм світла пам‘ять стане тлом…
Давайте вип‘ємо за пам‘ять,
у кожного своя сурма…
Найближчі завжди будуть з нами,
ми їх зустріли недарма.
Давайте вип‘ємо за долю,
її нам дав напевно Бог,
та не остання й наша воля,
що нас веде до перемог.
Давайте вип‘ємо за щастя,
за щастя жити і творить,
воно Всевишнього причастя,
його цінуймо кожну мить!
Давайте вип‘ємо за старість,
що у обличчя вже сміється.
Вона, як і батьківства радість,
на жаль, не кожному дається.
Давайте вип‘ємо за муки
і за мистецтва народини.
Про них розкажуть очі, руки…
У них народжена людина.
Давайте вип‘ємо за болі!
Вітчизна у душі болить.
Болить дітей, онуків доля
і не змовкає ні на мить.
Давайте вип‘єм за нащадків:
онуків, доньок і синів.
Хай буде в них усе в порядку.
Щасливих років їм і днів!
Деміург
Геннадію Молчанову
У Гени гени вищого ґатунку,
тож не дарма він по життю мовчун.
Збирає мовчки долі подарунки,
між власних шлях торуючи парсун.
Красуню-жінку доля дарувала
чи в долі він її відвоював.
У сина й доньку душу вони вклали
і народився мовчунів анклав!
І у житті він – невгамовний воїн,
при тому, що характером добряк.
А міномет і слово – грізна зброя,
не звик вестися з нею абияк.
Художник чи прозаїк? Те і інше.
А, може, у майбутньому й поет?
Упевнений, тихцем ночами пише
не гірший за шекспірівський сонет!
Сатири вистачає ювіляру,
дрімає в ньому й автор-драматург.
Мистецтва щедро розсіває чари,
творець він від природи, деміург!
Уже дістався шістдесятиліття,
найкращої для розквіту пори.
Нехай рясніє талану суцвіття:
пиши, малюй, окрилено твори!
Хто швидше
Запалав у діда хлів,
ледь старенький не зомлів,
а коли зайнявся тин
він згадав про 101.
Не пройшло і пів години
як наїхали машини,
наробили куряви,
розіслали рукави,
підключились до гідранта,
та усе змінилось раптом…
Налетіла чорна хмара
і зависла над пожаром,
пролилась шалена злива,
справжнє трапилося диво –
з неба втрутилася сила
і пожежу загасила!
В чім мораль цієї байки
і за що їй ставить лайки?
Мабуть має Божий син
також номер 101!
Все ж хто швидше? Треба, братці,
тут серйозно розібраться:
згідно відомчих вимог
за пожежників – лиш Бог!
Свічадо віків
Двійки з нулями – магія чисел,
дзеркало тисяч років.
В рік пересічної білої криси
ми на параді віків!
Відьми, мольфари, всевидяче око
людству пророчать кінець.
Спорять, віщують, торочать нівроку,
що там задумав Творець!
Тільки поету не до лицедійства,
ніби заручник душі
він не учасник бісовського дійства,
творить тихенько вірші…
Не аргумент
Неув’язку ув’язали
і заклали у проєкт –
помогли зі шматом сала
пару «штук» і комплімент.
Неув’язка розв’язалась,
розвалився весь проєкт –
мзду украли, з’їли сало…
Комплімент – не аргумент!
Зелень
Зелена партія, зелена…
Зелений вельми президент…
Зелені майорять знамена…
Зелено-збочений контент…
Зелений тин, зелена плісень,
зелений стьоб, зелений мох…
Зелена нудь, зелений слизень…
зелена шмаркля – янелох.
Як муха на мед
Зелена, уїдлива муха
до офісу шпарко влетіла.
Недовго літала по кругу,
на кухлик із медом присіла.
Відомо, зеленій потворі
звичайно смакує солодке.
Вона облетіла надворі
усі смітники зі слободки.
А тут цілий кухоль із медом,
такого в житті не бувало!
Ще буде й не те попереду, –
сказала, відкривши сьорбало.
На горе зеленій в кімнату
вернувся господар оселі,
узяв мухобійку плескату
й прихлопнув зажерливу зелю!
Не докумекають?
У нас не збільшуються ціни?
На перший погляд – не ростуть.
Але нас дурять і невпинно!
У чім тоді обману суть?
Скажу, наприклад, на гірчицю
чи хрін не виросла ціна,
але на ту ціну дещиця
гірчиці в банці – «ні хріна»!
Прошу пробачення, не хрону,
його в пакеті обмаль теж.
А грошики пливуть до схрону
й жадобі тій немає меж.
Об‘єм, вага всього змаліли,
на що ще ціни «не зросли»…
Не докумекають зебіли,
як їх зеботи «розвели»?
Бідолаха
Душею бідний чоловік,
бо із багатства лише гроші…
Лукавив, крав увесь свій вік,
волік ці непосильні ноші…
«Тримайте злодія!» кричав,
немає совісті і честі –
йому вдається зазвичай
на лисині настригти шерсті!
Підніме всякого на сміх,
за я́ву видає плацебо.
Він правил хоче для усіх
і тільки виключень для себе!
Шанує Бога на загал,
Христа згадає і Алаха…
Так до душі йому кагал,
що в лахах скніє бідолаха.
Співець всесвіту
Поезія – феєрія, стихія,
система незбагнених ординат!
Кохана вірна, мрія і… повія,
соратник, друг, товариш, просто кат…
Вона, вона, вона, вона усюди!
Кипить уява, образність, екстрим,
відступники, герої, звичні люди,
а на загал – паяц і пілігрим…
Поет – він хто, пророк
чи просто хворий?
Кумир стражденних, блазень і дивак,
бруківки шмат, що мов кришталь
прозорий.
Він подих вітру, космосу співак!
Розділ 6. Кришталеві катрени
Замість епіграфа
Давайте краще про бали і квіти,
не мацайте руками за живе!..
Намарно в жінці ангела будити,
як самка богомола в ній живе…
Богині
Богине, ти така як є
і тут нічого вже не вдієш –
ти любиш лиш єство своє,
кохати інших ти не вмієш…
Зневірі
Вершина підлості, єхидства і блюзнірства,
та посмішка Горгони на лиці.
Чи є межа твоєму лицемірству,
що ніж за спиною стискає у руці?!.
Зі знанням справи
Перечитав творінь твоїх сувої
уважно вдруге, за рядком рядок –
ти пропустила всіх своїх героїв
в буквальнім сенсі через передок.
Осіння злива
Осіння злива за вікном
змиває бруд сумного літа
і у омитім, чистім світі
кохання уп‘ємось вином!
Трудоголічка
Вона любила готувати
постійно, навіть уві сні,
як у дитинстві вчила мати!
Лиш у фейсбуці, на стіні…
«Нахабний фрукт»
У тебе цнот і досвіду немало,
та матері зразком ти не була…
Яким напоєм доньку частувала –
і наслідку такого досягла.
Немає сенсу
Якщо після роботи не до сексу
і на дружину сили вже немає
хоча вона модель і справжня «сексі» –
у шлюбі, взагалі, немає сенсу,
бо праця повністю тебе задовольняє.
Пекельний рай
Куди потрапив нині, вже й не знаю:
лунають жарти, саркастичний сміх
і янголів навколо цілі зграї,
та тільки чорні крила чому в них?!.
Ера зубожіння
Непросто жить за бідності межею,
до кожного підкралася сума:
у тих нема копійки за душею,
у інших, взагалі, душі нема!..
Контролер
Він контролює вся і все,
земельний, мовний рубікон,
і влади повноту несе!
Лиш віртуально – язиком…
Дочекалися
Яка стратегія, навчання де з-під палки,
де на роялі – голим, без трусів,
де президент не може без шпаргалки...
Діждалися покращення часів?!
Народна зима
За теплу Богу дякую погоду:
і газу менше, й харчування дрібно,
бо переважній більшості народу
«вигулювати» шуби – непотрібно!
Піррова перемога
Перемогли квартал і вулиця,
настали нині дні сумні:
все продається і купується,
а справа – лише у ціні…
Розплата
До США готують місію зебілів
назад вертати новий унітаз…
Надривно виє песик Баскервілів –
то принесли квитанцію за газ!
Сциклотрону
У більма вбивці глянути хотів
і, стиснувши обрізану синицю,
повипускав нахабно «беркутів»…
Тепер загиблим в очі подивися!
Така доля
(майже за Солженіциним)
Не вір, не бійся, не проси –
іще живі Харибда й Сцілла.
Як у тирана проси,
змінити долю – не під силу!
Коротко
Не буду слуху милувати
своїм окриленим рядком.
Оскільки часу малувато,
я коротенько – матюком…
Літературний дисбаланс
Вузька й терниста стежка на Парнас! –
подібних чув немало теревенів.
З письменниками нині дисбаланс,
бо в Спілці забагато просто членів…
Мрії і дійсність
Як важко відшукати свій едем,
серед пустот, нікчемності і пилу.
За яву часто мрію видаєм,
коли останні полишають сили.
Чи зможемо?
Дивлюсь в майбутнє України,
в густий, як молоко, туман…
Зуміли ми пройти руїну!
Чи зможемо здолать обман?
Розділ 7. Переспіви
Чудо з чудес*
Утону у очах твоїх… Ладно?
Це для мене велике щастя!
Підійду і промовлю, – Здрастуй,
я кохаю тебе! Це складно?
Ні не складно, а дуже важко!
Вельми тяжко любити! Віриш?
Упаду як з небес пташка.
Зупинити мене встигнеш?
Як поїду далеко… Напишеш?
Хочу разом з тобою довго…
Дуже довго, навік! Розумієш?
Будь зі мною завжди. Добре?
Я відмови боюсь дуже…
Ти відмов мені, тільки мовчки,
а очима промов «любиш»,
і сльоза не зволожить очі!
Якщо ні, то молю, благаю,
не кори мене поглядом гострим,
не підштовхуй у вир, до краю,
не роби свій останній постріл…
Я кохатиму, люба, можна?
Коли навіть не можна, буду!
Прилечу будь-коли на поміч.
Ти для мене – з чудес чудо!
* Ремейк на твір Міхая Емінеску.
Відмучився*
Побра́вся у недобрий час
я на початку місяця
і у полоні тім не раз
тихцем хотів повіситься.
Сімейних уникав боїв,
усе робив, що треба,
Бог молитви почув мої –
забрав жону до себе!
Не сорок днів, а сорок літ,
жили у зладі разом,
пішла вона у інший світ
без жодної образи…
Збагнути потойбіччя світ
хотів невипадково –
опісля «щастя» довгих літ
її не стріти б знову!
Пролив гірких немало сліз
од радості тієї –
боюсь, не взяв до пекла біс
покійниці моєї…
Вона, гадаю, у раю,
бо у відлунні грому –
я грізний гуркіт узнаю,
такий мені знайомий!
* Ремейк на твір Роберта Бернса «Щасли-вий вдівець».
Легенда про старі ночви*
Жив старий зі своєю старою
біля самого синього моря,
бідували у ветхій землянці
рівно тридцять та ще і три роки…
Дід рибалив на березі днями,
а стара свою пряжу сукала.
Їм того, зазвичай, вистачало,
не померти із голоду лише.
Раз у море закинув свій невід
дід і витяг одне баговиння.
Знову сітку старий закидає –
та вертає з травою морською.
Пощастило із третьої спроби,
упіймалась малесенька рибка,
але зовсім якась незвичайна –
вся лускою горить золотою.
Стала рибка журливо благати,
діду мовою каже людською:
– Відпусти мене, старче, до моря,
дам за себе я викуп безцінний,
відкуплюсь уже чим забажаєш:
що захочеш – зроблю неодмінно.
Здивувався старий, налякався –
тридцять літ і три роки рибалив,
та від риби не чув ще і слова,
а тим паче така ось розмова…
Золоту відпустив усе ж рибку
і промовив до неї ласкаво:
– Бог з тобою, красуне луската,
відкупного твого не потрібно,
йди здорова до синього моря
і гуляй на широкім просторі!
Повернувся тоді до старої,
розповів їй про диво велике:
– Упіймалась сьогодні у невід
не проста, а із золота, рибка.
Говорила людськими словами,
повернути у море молила
і бажання здійснити у відкуп
будь-яке все мені обіцяла.
Не посмів з неї одкупу взяти,
відпустивши сердегу до моря,
поміж хвилі круті і шумливі,
у глибини до діток маленьких.
Засварила горгона старого:
– Просторіка ти, тютя, дурило,
не зумів навіть викуп узяти…
Хоч коритом у неї б розжився,
бо своє розкололося навпіл!
І побрів дід до синього моря,
бачить – котяться хвилі у берег.
Став гукати красуню лускату,
припливла та і тихо питає:
– Що хотів би ти, сивий рибалко?
Їй уклінно старий промовляє:
– Пожалій, государине-рибко,
заганьбила злостива дружина,
не дає мені люта покою –
подавай їй новісінькі ночви,
бо свої розкололись від часу.
А у відповідь рибка до діда:
– Не журися, іди собі з Богом,
своє слово я завжди тримаю –
нові ночви отримає баба.
Повернувся старий до старої –
дійсно дома вже ночви новенькі.
Але лається більше дружина:
– Просторіка ти, телепень, йолоп!
Попросив, недолугий, корито!
Чи ж багато у тому кори́сті?!
Тож негайно назад повернися,
поклонися і випроси хату –
для лускатої це небагато.
Що робити?.. Стара не дарує
і нізащо свого не полише,
вона виїсть усякому мізки
за дещицю, тим паче за хату!
І вертає старенький до моря,
з горя знову іде на розмову…
Як дістався до берега старець,
помутилося море блакитне,
хвилі стеляться прямо під ноги,
із сичанням і шумом хлюпочуть.
Став він кликати золото-рибку,
припливла та і чемно спитала:
– Що хотів ти, рибалко старенький?
Їй у відповідь дідо з поклоном:
– Пожалій, государине-рибко!
Ще сильніше стара пащекує,
не дає мені хижа спокою –
хижу, стерво старе, вимагає.
А у відповідь рибка злотава:
– Не сумуй, а прошкуй собі з Богом,
буде хата нова господині
і ворота такі ж на додачу.
Чимчикує старий до землянки,
а землянки немає і сліду –
перед ним мальовнича господа
з димарем із червоної цегли
і ворота із дощок дубових.
На причілку усілась ґаздиня
і старого чім світ проклинає:
– Просторіка, матютя, дурило…
Недалекий ти, випросив хату!
Недотепа, яких небагато…
Повернися, хвостатій вклонися –
вже селянкою бути набридло,
стовповою дворянкою хочу.
Знов на берег старий повертає,
сиву голову долу схиливши.
Море хмуриться сталі відтінком,
а до ніг йому котяться хвилі…
Погукав золоту чарівницю,
припливла та і тихо спитала:
– Що стряслося, похилий рибалко,
щось не так чи хатини замало?
Той у відповідь рибці уклінно:
– Ще сильніше лютує кобіта,
не дає бідоласі спокою –
вже набридло селянкою бути,
подавай стовбове їй дворянство.
А у відповідь золото-рибка:
– Не сумуй, повертайся із Богом.
Обіцяла і так тому бути –
хай потішить тебе господиня,
і на славу дворянствуйте разом.
Як вернувся старий до дружини,
то побачив хороми високі.
Там на ганку лютує мегера
в тілогрійці із хутра ондатри,
а на маківці кичка парчева,
а на шиї коралі і перли,
у каблучках коштовних всі пальці,
ноги взуті в червоні сап’янці.
Навкруги запопадливі слуги,
вона б’є їх, за кучері смика…
І промовив старий шанобливо:
– Добрий день, сановита дворянко!
Вдовольнила урешті ти душу?
Але гримнула лише гордячка,
слова доброго геть не сказала,
подивилася тільки з презирством
і на стайню послала старого.
Ось неділя проходить і друга,
а вона ніби з’їхала з глузду,
знову шле чоловіка до рибки:
– Відшукай-но свою вертихвістку –
вже дворянкою жити набридло,
я царицею бути бажаю,
вільно правити людом окільним
і до щастя його навертати.
Налякався старий, став благати:
– Що ти, бабо, дурману наїлась?
Говорити, ступати не вмієш,
насмішиш ціле царство та й годі.
Закипіла сердита старчиня,
і ляща відпустила старому.
– Як посмів ти перечити, смерде,
стовповій, благородній дворянці?!
Йди до моря і зви свою рибку,
а не підеш – то силою змушу.
І поплівся дідуньо до моря,
ледве-ледве волочачи ноги…
Набурмосилось море блакитне,
хвилі з гуркотом берег шпарують.
Золоту став він кликати фею.
Та приплинула, чемно питає:
– Що хотів цього разу, дідусю?
Той у відповідь рибці з поклоном:
– Вже дворянкою бабі замало,
захотіла царицею стати…
Золота йому рибка говорить:
– Не сумуй, повертайся із Богом!
Все гаразд, їй царицею бути, –
і, мелькнувши хвостом, розчинилась
поміж хвиль, в пелені шумовиння.
Як дістався додому старенький,
бачить – царські розкішні палати,
там гуляє його половина,
що царицею сіла на троні.
А дворяни з боярами служать,
наливають заморські напої;
на закуску їй пряник елітний,
навкруги неї грізна сторожа –
і сокири, й шаблі наготові…
Як побачив старий, налякався!
Поклонився властивиці в ноги
і промовив: «Добридень, царице!
Задоволена вже ти напевне?»
Навіть погляду та пожаліла:
– Геть від мене подалі! – веліла.
Налетіли бояри, дворяни
і старого у шию погнали.
На додаток у дверях сторожа
ледь не вклала сокирами в ложе,
на шматки не посікши мілкі.
А нарід над старим потішався –
істерично і довго сміявся:
– Так і треба, невдахо, тобі!
На майбутнє хай буде наука –
не мостися у сани чужі!
Тиждень, другий триває сум’яття,
але баба ще більше дуріє –
царедворцям велить чоловіка
розшукати й подати до неї.
Навіть погляду не дарувавши,
прохолодно до діда говорить:
– Повертайся і рибці вклонися,
вже не хочу царицею бути.
Володіти просторами моря
нині дуже мені закортіло.
Жити в безмірі хочу морському,
окіяну стихією править
і щоб рибка, прислуга луската,
особисто була на посилках!
Не посмів заперечити дідо,
навіть мовити слова незгоди,
а поплівся до синього моря,
золоту чарівницю шукати…
Буря хижа над морем вирує,
підіймає розбурхані хвилі,
лютовієм страшним завиває,
де вже рибка старого почує…
Та покликав свою благодарку,
припливла вона, чемно питає:
– Що потрібно тобі цього разу?
Дід у відповідь низько схилився
і промовив за мить шанобливо:
– Пожалій, государине-рибко!
Що із бабою стало, не знаю –
їй царицею бути замало,
вже до моря кортить перебратись.
Хоче жити у сині безмежжя,
окіяну стихією править,
щоб прислугою ти особисто
чатувала при ній на посилках…
Не промовила рибка і слова,
лиш плавцем по водиці плеснула
і, пірнувши у піну, миттєво
розчинилась у хвилях свинцевих.
Довго берегом дідо скитався,
міряв крайку старими ногами,
сканував океанські простори,
та на відповідь не дочекався…
Повернувся назад, до старої,
і побачив знайому землянку,
на порозі – карга у лахмітті,
перед нею ж – розколоті ночви!
P.S.
У чому суть легенди оцієї?
Вона не вельми від очей укрита:
хто не скорив таки пихи своєї –
того в житті очікує… корито.
* Ремейк на твір Олександра Пушкіна «Казка про рибака і рибку».
ID:
913692
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 13.05.2021 11:37:01
© дата внесення змiн: 14.05.2021 06:44:53
автор: Олександр Мачула
Вкажіть причину вашої скарги
|
