Минуле пішло, лиш годинник стрекоче,
Про щастя чи горе, яких вже нема,
Мабуть, нагадати про сплогади хоче,
Від звуку яких роздається луна....
Що інколи в думи вогнем проникає,
У кожну клітину душевних мембран,
Буває всміхається, часом, страждає,
Від хтивої долі нанесених ран...
І ми...ми вертаємось раптом в минуле,
Читаємо знову пожухлі рядки,
Буваємо там, де пірнали й тонули,
Щодня проживаючи наші роки...
І там, наче вперше, купаємось в морі,
Для когось знімаємо одяг з душі,
Десь там ми рахуємо ввечорі зорі,
І пишем комусь наші перші вірші...
Десь там безтурботність травою лоскоче,
В душі залишається вічна весна...
Минуле пішло, лиш годинник стрекоче,
Про щастя чи горе, яких вже нема...
***