«And talked of the dark folk who live in souls
Of passionate men, like bats in the dead trees…»
(William Butler Yeats)
Моя меланхолія – це листок винограду,
Що червоніє на холодній стіні старого Дубліна,
Стіні, що ховає моє alter ego від мене самого –
Неприкаяного знавця крокодилячих черевиків
І скрипаля холодного осіннього вітру (назавжди).
Моя меланхолія –
це жінка вдягнена в чорний плащ,
Що ходить в кам’яний собор Святого Патріка
Лише скорботної п’ятниці –
коли небо заплющує очі,
Небо, що нависає над нами як дзвін чавунний,
Що гуде нову пісню про чорну смерть – голосно.
Моя меланхолія – це пісня нічного сірого птаха
І крик над болотом сивої жінки,
що почуєш лише раз.
І тільки кулик
і чапля всотують звуки його щоранку,
Але бояться переказати людям –
мешканцям пагорбів:
Зелених овечих лобів трави
і спогадів. І сивого диму.
Моя меланхолія – весталка в білій туніці таляріс,
Що йде бруківкою гонорового мармурового Риму
І несе в очах вогонь – полум’я Вести – дочки Часу
І мислить про квіти кольору неба, що очікують осінь,
Що сумна як забута хатинка,
де жила самотою вдова.
Мою меланхолію зустрів я вчора в образі миші
На горищі старого замку відчинивши віконце –
Впустивши промінчик осіннього жовтого Сонця
В темряву.
Дійсно, часом досить впустити промінчик, навіть уже осіннього сонця, щоб тягуча, всюдисуща і невідворотна меланхолія наразі виявилась просто маленькою мишею. Гарний заклик до людей зелених пагорбів з їх вічними спогадами про попелища.
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за розуміння! Дякую за такий глибокий і змістовний відгук!
