Найважче дуже відпустити
Все те минуле, що було
Тоді хотів в житті творити
Тоді у серці щось жило
Тоді ми всі були красиві
І чисті помислами в душах
Тоді ми вірили у диво
І мрії були непорушні
Ми йшли разом і віру мали
Що в тісних номерах готелю
Не просто надарма кохали
А мали спільну нам ідею
Ночами в задвірках чужих
Спочилих міст овід вокзалів
Ми вдвох стояли проти лих
Ми вдвох були, бо ми кохали
Ми нині є, та поодинці
Та я ніколи не забуду
Як ти всміхалася дитинці
В маршрутці були чужі люди…
Та нам все рівно, бо ми поряд
Пробач за все, моя маленька
Пиши без мене свою сторіс
Без мене пишеш вже давненько…
А я невдаха, що не зміг
Колись пошвидше був дозріти
Зрубати простір овід криг
І мріями в тобі вселитись…
Тепер лишається зібрати
Всю волю в свій міцний кулак
І наодинці не страждати
Руйнуючи життя на брак
А йти та рухатись як вчила
На власнім прикладі завжди
І ті міста, в яких ми жили
І ті дороги, що пройшли
Лишу фантомами в уяві
Як вдячність за минулі дні
Мені смачними були страви
Мені смачною була ти…
А пам’ятаєш, як в вагоні…
А пам’ятаєш, біля хати
А пам’ятаєш, на пероні
Ми не хотіли так прощатись?...
Я знаю, вже не повернути
Та я молитимусь за те
Шоб ти не сміла те забути
Не сміла щоб забуть мене
Як ми на верхніх лежаках
Боялись впасти тим, хто нижче
Як бороли лютий страх
І в каруселях вище й вище…
На рідним Тетеревом-Пслом
В Ромні-Сулі топили спеку
Як ми разом за тим вікном
Що вже у пам’яті далеко…
Не знаю, скільки я іще
Віршів писатиму про тебе
В розмовах тямлю ще тебе
Про тебе я молюся небу…
Я відпускаю без бажання
У лютім розпачі та болю
Плекаючи своє кохання
Пускаю біль свою на волю…