- Привіт. Ми ненадовго, Осене, всього лиш на ковток вічного натхнення та подих блаженної гармонії. Сьогодні я з подругою. Дивись, яке в неї руде волосся, ніби твоє дубове листячко.
Осінь придивляється до нас із-за темних стовбурів сосен, зиркає вже видимим дубовим дуплом, а упізнавши нас, усміхається поодинокими сонцесяйними листочками на зріділих кущах
.... і запрошує на чай.
Ми ступаємо по м'якому вологому килимку з опалого листя і заходимо у втаємнені лісові хороми. У повітрі пахне розімлілий аромат кленового сиропу, за яким вчувається причаєний запах літа. Безлистяні ожинові гілки крадькома хапають нас за ноги, а відпустивши, доземно кланяються.
У лісі світло і видимо. Молодий вітерець пустує поміж гіллям ще юних білокорих беріз, а згодом стрибнув у вицвілу за літо високу траву, погрався окосиченими китицями й зник. Стало тихо. Навіть якась пересторога закралася в серце. Здавалося, ось-ось з-під колосистої болотяної трави випурхне перепілка чи заєць. Але ніщо і ніхто не порушував осінній спокій, що вливався в кожну клітинку тіла.
Попереду даленіли червоні ягоди горобини і ми направилися вглиб лісу. Зненацька перед нами виріс рудочолий дуб, далі ще один... Вони були такі поважні, що ми привіталися та обійнялися з ними , ревно вірячи, що враз стали сильнішими. Пахло грибами і кленовим сиропом, що переслідував нас увесь день. Пошурхотівши досхочу сухим дубовим листям, ми знайшли жолуді і сховали скарб до кишені. Раптом між розчепіреним галуззям завиднілася набакирена шапка. Це було осиротіле гніздо, в якому ще вчувався теплий спогад про писклявих жовтодзьобих пташенят. Тепер у цьому сповитку спочивала літня пісня, що перегукувалася з тужливою піснею рипучої сосни. Щоб не сполохати гармонію тиші та ледь чутної пісні, ми пішли далі.
Аж ось перед нами рясно зачупринився високий кущ шипшини, що здалеку здавався нам горобиною. Червоні, трохи прив'ялі і примерзлі холодними ночами ягоди одна за одною покотилися до рота. Ще пригоршню для родинного чаювання і все, як заповідала мудра Ліна.
На галявині нас чекав гарячий Осінній чай. Здавалося, саме сонце впало в кухлі і розбилося на тисячі сонценят, що парували і поверталися в небо.
Стало ще тепліше, особливо на душі. Ми пили цілющий чай, а ті сонценята ще довго лоскотали ніздрі, смішили нас, торкалися чогось всередині. Того, що залишиться з нами надовго, того, що ми будемо довго згадувати, того, що люди називають
щ а с т я м.
...
Вечірнє сонце поволі заганяло сонценят до обрію.
А ми міцно тримали подароване щастя і вірили, що завтра воно знову зійде для нас.
Наче й я з Вами побувала на прогулянці й смак щастя відчула, й сонценятко на долоні потримала... Чудова робота, як і сама пора, про яку пишите. Нехай щастить!
Що 
залишили відчуття щасті, Мавко?)) 
