https://youtu.be/20iWVRk0S14
Ой ти річко моя, ріка,
що ж водиця твоя гірка?
Певне в ній і моя сльоза
(Смута хмарами наповза)...
Пропливу, повернусь, пусти
до своєї, як кров, землі.
Крізь завіси вогню, югу,
крізь обриду тяжку й тугу
до порогу, де рідні всі
запропали в часи лихі.
Відчай болем на серце ліг,
не зійти вже на той поріг.
Пам’ять тулиться до гнізда —
там лелека... Невже жива?
Все зруйновано, ні душі,
в землю вгрузнули курені.
А в п’янких степах сіножать,
косарі, як один, мовчать.
Білі-білі в усіх сорочки,
не почують тебе, не кричи.
Розіпнусь на землі хрестом,
припаду своїм грішним чолом.
— Ти, як мати, зі мною поплач
і пробач... і пробач, пробач.
Мріяв, вірив, стримів, шукав
поміж війн, вогняних заграв:
хто тут ворог і хто нам свій?
Звився відчай в тугий сувій.
Від зневіри змістилася вісь,
скособочився світ, як віз.
Ти невловне піди спіймай,
коли трунку в житті за край.
Підіймусь, загострю косу
та чепіги плуга стисну
і за ним по масній борозні...
Зачекались поля мовчазні.
Предковічна земле моя,
розпізнай свого ратая.
Ти відроджуєшся навесні —
дай надію таку й мені!
12.2021 р.
