Найскладніше зцілити те кохання, що спалахнуло з першого погляду.
(Жан де Лабрюйєр «Характери»)ПОГЛЯД1. Четвер
Теплий осінній вечір огортав заклопотане місто; галасливі вулиці вже запалювали перші ліхтарі. Робочий день закінчився, і люди, покинувши свої контори, поспішали надихатися свіжим повітрям.
Я сиділа у невеличкій затишній кав’ярні і чекала Каріну. Ми домовилися зустрітися тут о пів на сьому, але вона, як завжди, пізнилася. У мене не було з собою ні книжки, ні газети, тож, щоб хоч якось пришвидшити хід лінивих хвилин, я взялася розглядати відвідувачів.
За столиком у кутку чолов’яга великих розмірів напихався смаженою картоплею, запиваючи її пивом. Хлопець і дівчина біля вікна ніжно потискали одне одному руки. Скидалося на те, що вони страшенно закохані. У центрі компанія подружок розслаблялася після роботи, поглинаючи каву з морозивом.
Потім мої очі спинилися на відвідувачі, що сидів за столиком навпроти: статечний чоловік із приємним серйозним обличчям, у дорогому темному костюмі. Густе каштанове волосся на скронях сріблилося сивиною. Чоловік уважно вивчав розкладені перед собою папери і від часу до часу робив ковток із маленької білої філіжанки. «Страховий агент або адвокат», - майнула у мене думка.
Цієї миті чоловік підвів очі. Наші погляди зустрілися.
Сама не розуміючи, що діється, я раптом відчула, як потопаю у його очах. Ми дивилися один на одного некліпно; я не могла відвести погляду від його надзвичайно красивих сірих очей, я наче закам’яніла. Тілом пішов жар. Я чула, як у вухах гупає пульс. Чи мені тільки здалося, чи між нами справді ніби проскочив розряд?
Зненацька чоловік підвівся - і я зрозуміла, що він хоче підійти до мене.
- Привіт! Ти уже тут, - почувся над вухом життєрадісний голос Каріни. Трохи захекана, вона майже упала на стілець навпроти мене. Чоловік із сірими очима поволі опустився на своє місце, і тепер я бачила лише його плече. Каріна була моєю найкращою подругою, але цієї миті я ладна була її зненавидіти. «Д*дько! – подумки вилаялась я. – Не могла прийти хоча б на п’ять хвилин пізніше!»
- Ти спізнилася! – замість привітання кинула я, намагаючись приховати роздратування.
- Вибач, сонце! Не гнівайся. Я пригощу тебе капучіно, - і вона гукнула офіціанта. – Я саме збиралася йти, як зателефонувала Пія. Айрін у суботу влаштовує вечірку, хоче, щоб і ми прийшли. Пія просила тобі переказати.
- З якого це дива Айрін вирішила влаштувати вечірку? У суботу ж наче не день її народження чи ще яке свято.
- Вона хоче познайомити нас зі своїм новим кавалером. Зі слів Пії я зрозуміла, що цього разу все справді серйозно і суботня вечірка – щось подібне на заручини.
- Цікаво, - пробурмотіла я, сьорбаючи капучіно. Пія була однією із нашої компанії, Айрін – її матір’ю. Однак ніхто б не наважився назвати її поважною леді середнього віку: завжди весела, жвава, надміру говірка, Айрін виглядала набагато молодшою своїх років. Їй ніколи не давали більше сорока, хоча насправді їй було далеко за сорок п’ять.
- А у вас усе гаразд? – запитала Каріна.
- У нас? – не зрозуміла я. – Кого ти маєш на увазі?
- Тебе та Етана, кого ж іще? – уточнила вона.
- А… Так, у нас усе чудово… - промимрила я. – А чому ти думаєш, що у нас щось може бути негаразд?
- Та я просто так запитала… Я бачу, ти якась накручена.
- Вибач.
- Буває… - Каріна стенула плечима.
Розмова явно не клеїлася. Я бачила, що той чоловік усе ще сидить за своїм столиком.
- То ти прийдеш у суботу із ним? – знову спитала Каріна.
- На суботу у нього квитки на бейсбол. Він із хлопцями вештатиметься до глупої ночі.
- Чудово. То не одна я буду без кавалера.
- Не переживай. Підчепиш когось на вечірці. Є ж у неї друзі-чоловіки.
- Ага, - пирхнула Каріна. – П’ятдесятилітні. Старигані, з яких порох сиплеться.
- П’ятдесят – це зовсім не старигані, - заперечила я. – Навпаки, цікаві співрозмовники і досвідчені коханці.
- Справді? То чому ж ти зустрічаєшся з Етаном? – вона хотіла доброзичливо мене підколоти, як ми це часто робили, але зараз я чомусь розсердилася.
- Відчепися! – буркнула я, і, знову кинувши погляд на плече сіроокого чоловіка, додала: - Може, я ще не зустріла свого «стариганя»!
Роздратування усе не минало. Я вирішила зробити хід конем:
- Ти знаєш, мені вже час іти. Побачимося на вечірці.
- Ти додому?
- Так, - я навіть не додумалася збрехати.
- То я із тобою. Мені у той же бік.
«От лихо!» - подумала я. Звичайно, можна було б попросити її не йти зі мною, але тоді довелося б пояснювати, що, чому і як. Крім того, якби я навіть пішла одна, хіба обов’язково той чоловік подався б за мною? Тож я промовчала і покірно підвелася слідом за Каріною. Ми рушили до виходу. Я тільки на хвильку повернула голову,
щоб знову подивитися на чоловіка із сірими очима.
Він не зводив із мене пильного погляду. Я відвернулася і швидко вийшла з кафе.
Повний текст оповідання можу вислати на електронну пошту.
Andru Donalds "Simple Obsession":
Міста бувають різні - наприклад, американські, італійські, французькі і т.п. Бувають видумані, як Готем де жив і витворяв Бетмен. В кожного з них якийсь свій колорит і він був би не зайвим в тексті.
Ну, шановний пане Вікторе, ви хочете колориту в маленькому розділі на кілька абзаців?? Це ж не роман! Якби тексту було трохи більше - то і ви би читати не стали (знаємо ми вже, як тут романи читають...).
Якщо ж вам все ж таки так цікаво: міста різні у цьому світі, де поки що зберігаються різні культури, незважаючи на глобалізацію і мультикультуралізацію. Моє Місто - це такий собі збірний образ, певним чином уособлення сучасної урбаністичної культури (хоча насправді воно, Місто, не таке вже й моє - але це розмова багато серйозніша; хіба хто читав "Рожу Миру" Даниїла Андрєєва, може зрозуміти).
Не знаю, багато вам що скаже оте все, що я тут накатала? Не люблю пояснювати свої твори, хай говорять самі за себе. Тим паче, я не критик і не публіцист; на відміну від вас, в житті б не здобулася на такі солідні критичні нариси, як ото ви умієте.
Дякую, пані Катерино!
