А бувало з тобою таке, що ти відчував ніби тільки народився?
Безліч разів дивився в небо, але тільки сьогодні побачив слова, які тобі написала в небі пташка своїм польотом.
Я вчора побачила сніжинки під мікроскопом і тепер мені здається, що я вкриваюсь крижаним мереживом.
Банальна фраза, але світ вже вкотре не буде колишнім.
Моя нова пухнаста шапка притягує ці крихітні кришталики своїми ворсинками.
Вони як полохливі метелики сідають на них та на вії, щоб розтанути в приміщенні та перетворитися на воду, тому я не піду зараз додому.
Ходитиму як злітна смуга, хай приземляються на мене.
Пробую сніжинки на смак і згадую як приліпила языка до трубы, до якої кріпилась гойдалка. Щоб дізнатися чому не можна.
А ще як розчистила на ставку величезне коло, щоб показувати фігурне катання.
І тато пролетів повз мене як птах на своїх старих ковзанах, які знайшов в бабусиному дивані.
А я відкрила рота і була в такому шоці, що від гордості мало не луснула. Пам'ятаю історії, як тато в дитинстві приходив додому після того як грав в хокей, що треба було ще півгодини сидіти біля печі, щоб те що вони називали ковзанами відмерзло від валянок...
А потім я впала і розбила губу, що вона в мене відвисла і закровавила всю свою ковзанку.
Виступ тата закінчився, бо треба було рятувати фігуристку.
По нормальному губу треба було трішки пришити, бо декілька років вона в мене була гарно припухша, але з часом стало все ок і вона знову гарна.
Гуляю... сніжинки крихітними літачками беззвучно приземляються, але я тепер чую їх шурхіт. Бо в кожній є душа і щось живе. Все вкрилося цими мікроскопічними ажурними душами: дерева, кущі, дороги і я.
Бо я теж комусь кудись дорога - як і ви.
А хтось дорога мені.
Яка приводить зрідка туди, де болить.
І здається, що це не правильна якась дорога і цього не мало статися.
Вле потім проходить час і ти розумієш, що все було не дарма.
Головне, щоб ці дороги не змінили наш власний напрям руху.
Не завели нас туди, де ми перестаємо вірити в людей і в диво. Туди, де в сніжинках бачимо просто сніг, а у вогні - просто вогонь...
Згадую як не тямила як керувати санчатими і коли ми летіли з гори, то часто врізалась в дерево.
Будьте обачні, коли спускаєтесь.
Лупитись в дерево - боляче.
Відчуття ніби в тебе відвалиться голова від різкої зупинки.
А ще як хлопці закидали сніжками і супроводжували своїми зимовими атаками аж додому.
І згадайте, що коли сніжка попадала в обличчя, то боліло.
А вона ж скатана з сніжинок.
З крихітних білосніжних метеликів.
А уявіть як боляче, коли ранить те чи той, кого любиш над усе? Кому довіряеш більше ніж собі, кому відкриваєшся наче Богові.
Думаю, що і вам боліло.
Але зараз не про це, а про ліки від цього.
Відкриваю рота, ловлю сніжинки.
Підвожу очі в небо.
Я в самому эпіцентрі.
Пігулки скрізь.
В кожному дні.
Саме в таких моментах.
Коли ти розумієш, що кожен твій день - сніжинка.
Він розтане.
Якісь дні пронесуться повз, поки ти будеш переживати через тих, хто не потурбувався, щоб твої дні були щасливими.
Тому ловіть сніжинки, моменти і проживайте свої дні, щоб кожен був відкриттям для вас.
Там вище у вас такі слова були влучні (бо влучили туди куди треба): "Головне, щоб ці дороги не змінили наш власний напрям руху. Не завели нас туди, де ми перестаємо вірити в людей і в диво. Туди, де в сніжинках бачимо просто сніг, а у вогні - просто вогонь..." - так ось заводили не раз. Навіть зносили в кювети. Але то таке. Про ліки: сніжинки я на льоту не ловив (бо вони ж живі), але оці флешбеки в дитинство і справді лікують. Можливо це - ключ? Хто зна...
Коли ти розумієш, що кожен твій день - сніжинка. Як би ж то ми це пам'ятали, що день, немов, сніжинка, і не марнували їх, щоб чвсом не запізнитись зробити головне: найважливіший вибір.