Навколо на багато кілометрів здіймаються високі, могутні гори. Серед них я знайшов собі затишне місце, в самій серцевині тутешнього дикого простору, куди посторонє око не дістане, хіба що рідко трапиться який звір, або частіше птах. Це місце в порівняні з оточуючою кам'янистою пустелею є райським оазисом: з десяток дерев, серед яких половина плодовиті, тоненький струмок і печера, де можна переночувати, та сховатись від буремної погоди.
Розум підказує, що у віддалені я вже декілька місяців, проте тіло себе почуває, мов би, знаходиться тут не один десяток років. В, певному, сенсі я й сам став камнем, відчув і перейняв в гір світовудчуття. Затесався в їх компанії, а вони мене прийняли. Хоча, потрапив сюди, не по своїй волі, а більше з необхідності.
Як і багато подібних мені, пройшовших "школу" і випробування, з часом внутрішній вогонь почав перемагати здоровий розсудок і будь - яка іскра могла спричинити багаття. Благо, старші, досвідченіші "колеги" порадили піти десь світ за очі і не стикатись ні з чиїм суспільством, доки не зможу знову керувати собою. Адже, збожеволівших головорізів ніде не шанують.
Так і опинивсь на віддалі. І ось одного дня, коли як зазвичай обоперся об валун, дивлячись поперед себе невидящими очима, наді мною довго кружляла сорока, не приховуючи зацікавлення. Доки не сіла за двадцять метрів біля води і мовчки, не рухомо поглядала на мене. Декілька годин, я вдавав, що мені байдужа її присутність, хоча це було не так. Радувало, що хтось поряд знаходиться і розділяє простір, в кого також б'ється в грудях серце. Я повернувсь у "навколишню реальність" і сухо спитав у пташки, що їй треба. Вона то одним, то іншим оком поглянула, злетіла в повітря, спочатку примостилась на бедро, опісля на плече і дала відповідь.
В той же час кров забігала в два рази інтенсивніше по тілу, а дихання на деякий час втратило рівний ритм. Про мене не забули, і прислали завдання, знаючи, що не відмовлю. Моя шкіра мов би почала втрачати кам'яний наліт і жадібно вдихати повітря. Я вже злякавсь, що тіло втратило минулий високий функціонал, проте щось підказувало, що навпаки серед суворого, але справедливого "дому каміння", я став тільки сильнішим. А швидкість і реакція повернуться стрімко.
Збиратись не було потреби, вирушати я був готовий хоч зараз. Це і планував зробити, тільки ще трохи пройдусь навколо.
...
Ніч, величезні сугроби снігу, неподалік ліс. Я заходжу в невеличке село. По тутешньому, десь друга - третя година ночі, майже всі домівки поглинула сонна темрява. Рідко гавкне яка собака, але інші не поспішають своїм голосом їй на підмогу, і поодинокий гавкіт, мов яке не порозуміння швидко згасає. Все повинно бути тихо і гармонійно. Збоку я маю вигляд чорної, насиченої тіні. Якби хто затримав погляд на мені, напевне, ще б вгледів обриси довгого плаща, але це лише образ.
Я доходжу до потрібного дому, відкриваю калітку, її скрип викликає посмішку. Тільки но ступаю в двір, одразу чую на собі допитливі, але налякані погляди, при чому це не собаки, не фізичні форми життя. Це дрібноття не стане на захист господаря, натомість забилось в хлів, або ж по кутках місцевості і чекає на розв'язку. Підходжу до дверей, і хоча міг би цього не робити, із ввічливості декілька раз стукаю. Дві - три секунди, і без ключа відкриваю двері. Ступив на поріг і хтось сміливіший, кинувсь на мене збоку, намагаючись все таки спинити. Роздратовано відкидаю нападника в бік, здіймається шум, дістаю з - за пояса ніж і сухим, без чуттєвим голосом раджу забиратись звідси, поки я не виконав свою роботу. Нападаючий дослухавсь. Проходжу сіні, кухню, відкриваю двері в спальню і бачу господаря, який в кутку ліжка сперся об стіну і тримає якусь книгу біля грудей, і щось затято промовляє про себе, просить у когось допомоги, кого тут не має.
За п'ять кроків долаю відстань між нами. Старий чоловік кричить, злим словом посилає мене на всі сторони світу, але це не викликає ніякого ефекту. Я піднімаю лезо вверх, хватаю чоловіка за волосся, сіпнувши його голову так, аби він поглянув мені у темні зіниці.
- Я чув у тебе доволі злий погляд.. Давай зіграєм. Я тебе вб'ю, але, опісля, дам шанс убити мене.
Доки в нас налаштувавсь сильний зоровий контакт, я в той час ударив його ножем в серце. Розсерджений дух старого чаклуна отримує швидкий доступ до мене. Я ж роблю справу і отримую нове випробування, за яке, навряд чи погладять по голові.
ID:
939389
ТИП: Проза СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 06.02.2022 12:11:03
© дата внесення змiн: 06.02.2022 19:23:16
автор: Сильчук Назар
Вкажіть причину вашої скарги
|