Село моє Козин зоветься,
Найкраще в світі серед сіл,
Тут народилось моє серце,
І лине пташкою в свій дім.
Вже і селом назвати важко,
Лиш в пам’яті таким живе,
Як і колись співають пта́шки,
Але не в тих садах уже…
Не в тих лугах, не в тому лісі,
Та й на Козинці вже не тій,
І журавлі не в’ють на стрісі
Сараю родичів моіх…
Усе не те, та й ми не ті вже,
Час плине, як вода в Дніпрі,
Дитинства свідки на горищі-
Предмети, що були тоді:
Ось зошит мій каліграфічний,
З чорнильним на́́жимом пера,
Ці артефакти історичні,
Давно вже викинуть пора.
Їх можна, врешті так і буде,
На все відведено свій час,
Та викинуть не здатні люди
Дитинства пам’яті окрас…
І доки будемо ми жити,
Старого свідки Козина,
Спішімо внукам розпові́сти,
В якім раю жилося нам…
05.02.22
Дякую від всього серця, Катрусю, що завітали до села мого дитинства. Так, там було добре. Я щаслива, що зросла у такій ще не зіпсованій природі. З річок та озер ще можна було пити воду… Ще були луги, не вирубані ліси… Ми бігали по морожку та білому пісочку босоніж… Ніби з іншого світу… А зараз вода гниє, бо стояча (зато є дамби), лугів немає, густа забудівля палацами, ліс рубають, щоб ставити нові палаци… От цікаво виходить: людей меншає, а місця їм усе мало й мало.