Спи, дитя, і мир тут буде
Цілу ніч...
Слова колисанки невідступно крутилися в її голові, як і оцей безупинний орегонський дощ, що стукотів по даху та у вікно.
Ця пісня, котру вона співала для Бетс Ен, коли дівчинці було три чи чотири роки, сиділа в її голові безкінечним відлунням. Двадцять п’ять років минуло з того часу, коли вони вдвох – мати і дочка, сиділи на кухні їхнього сімейного будиночка на околиці Детройта. Вона, Ліза Полемус, ощадлива молода мати і дружина, зігнувшись над пластиковим столом, тяжкою працею заробляла долари.
Вона співала своїй доньці, котра сиділа напроти, зачарована спритними маминими руками.
Я з любов’ю поруч буду
Цілу ніч.
Йдуть сонливості хвилини,
Гори сплять і сплять долини.
Ліза відчула судому у правій руці, котра не була належно вилікувана. Тільки зараз вона зауважила, що все ще затято стискає телефонну трубку після тої новини, котру вона тільки-що почула. До неї їхала дочка.
Дочка, з котрою вона не спілкувалася вже більше трьох років.
Пильнуватиму дитину
Цілу ніч.
Ліза нарешті поклала телефонну трубку і відчула приплив крові до руки, що вже почала заклякати. В руці почався свербіж і поколювання. Вона присіла на прикрашену вишиванням кушетку, багаторічну власність їхньої сім’ї, і почала погладжувати тремтячі руки. Вона відчувала легке запаморочення, була збентежена, наче не впевнена у тому, що телефонний дзвінок був дійсністю, а не примарним уривком її сну.
Та це був не сон. Ні! Бетс Ен дійсно їхала до неї. Через якихось півгодини вона з’явиться біля Лізиних дверей.
А дощ надворі продовжував набридливо падати, спотикаючись об сосни на Лізиному подвір’ї. Вона жила в цьому будиночку вже близько року – у тихому маленькому куточку за декілька миль від найближчого передмістя. Більшість людей вважали будинок занадто маленьким, занадто віддаленим. Але для Лізи це була оаза. Ліза, струнка вдовиця сорока п’яти років, мала дуже багато роботи і дуже мало часу для домашніх справ. Тому вона старалася швиденько прибрати в будинку і знову повернутися до праці. Незважаючи на докучливу самотність, вона все ж віддала перевагу тому, щоб бути за цією лісовою стіною, котра відгороджувала її від сусідів. Також ці мініатюрні розміри будиночка відбивали охоту у її друзів чоловічої статі робити якісь пропозиції – гей, може є якась ідея, як тут удвох поміститися? Жінка просто могла, провівши очима по цій домівці з однією спальнею, пояснити, що двоє людей можуть збожеволіти в такому тісному приміщенні. Після смерті її чоловіка вона вирішила більше ніколи не виходити заміж і не жити з іншим чоловіком.
Її думки полетіли до Джіма. Їхня дочка покинула домівку і порвала всі стосунки з родиною задовго до його смерті. Ліза завжди відчувала біль від того, що її дівчинка навіть не зателефонувала після його смерті і на похороні вона була сама. Гнів на цю доччину безсердечність затремтів у Лізиних грудях. Але вона відігнала його геть, втішаючи себе тим, що якою б не була причина приїзду дочки, вони матимуть досить часу, щоб оживити бодай якусь найменшу часточку їхніх болючих спогадів. Ці спогади лежали між матір’ю і дочкою, наче уламки літака після катастрофи.
Швидкий погляд на годинник. Майже десять хвилин пройшло після телефонного дзвінка, – зауважила Ліза здригнувшись.
Стривожена вона пішла в кімнату, пристосовану для шиття. Кімнату, найбільшу в її будиночку, оздоблювали мережки – як її власні, так і її матері, і дюжина полиць для котушок з нитками. Деякі полиці були ще з п’ятдесятих та шістдесятих років. Будь-який відтінок божої палітри був представлений цими нитками. Поруч в коробках лежали журнали мод «Vogue» і журнали викройок «Butterick». Та головною прикрасою кімнати була старенька електрична швейна машинка «Зінгер». Вона не мала тих кулачкових механізмів для виготовлення вишуканих швів, котрі мають сучасні швейні машинки. Не було підсвічування, не було панелі з ручками і кнопками для настройки. Машинці було сорок років. Пофарбована чорною емаллю ця ломова коняка була ідентичною тій, на котрій шила її мати.
Ліза почала шити з дванадцяти років і в тяжкі періоди життя це ремесло завжди виручало її. Вона любила кожну часточку цього процесу: купівлю тканини – з тим гуп-гуп-гуп, коли продавець перекидав плоску штуку тканини, відмотуючи метраж (Ліза з майже ідеальною точністю могла назвати момент, коли необхідний розмір був відмотаний), пришпилювання хрусткого напівпрозорого паперу на тканину, розрізання тканини важкими ножницями з рожевими ручками, котрі залишали зубчатий край, підготовку швейної машинки, намотування шпульки, заправку нитки в голку...
Було щось надзвичайно заспокійливе у шитті: береш ці різні матеріали – бавовну від землі, шерсть від тварин – і з’єднуєш їх у щось повністю нове.
Найгіршим було те, що декілька років тому вона була поранена в праву руку. Це поранення не підпускало її до машинки три довгі нестерпні місяці.
Шиття було терапією для Лізи. Але не тільки терапією. Це була частина її професії, котра допомогла їй стати успішною жінкою. Поруч стояли вішалки з модними платтями, котрі чекали дотику її умілих рук.
Очі Лізи зупинилися на годиннику. П’ятнадцять хвилин. І ще один приглушений поштовх паніки.
Перед нею чітко постав той день двадцятип’ятирічної давності, коли Бетс Ен у своїй фланелевій піжамі сиділа біля розхитаного кухонного стола і з захопленням спостерігала за маминими швидкими пальцями, а Ліза в цей час наспівувала їй.
Спи дитя і мир тут буде
Цілу ніч...
Цей спогад породив дюжину інших спогадів і хвилювання піднялося у Лізиному серці, немов вода після дощу у річечці позаду її будинку. Ну що ж, – сказала вона собі рішуче – не сиди... роби щось. Займися чимось. Ліза знайшла у комірчині темно-синій жакет, підійшла до робочого стола, порилася там у кошику, аж поки не знайшла кусок підхожої шерстяної тканини. Вона вирішила зробити з нього кишеню на жакеті. Ліза взялася до роботи – розгладила тканину, зробила позначки кравецькою крейдою, знайшла ножниці і старанно викроїла. Вона зосередилася на роботі, але цього було замало, щоб тримати думки подалі від очікуваного візиту і від спогадів про давні роки.
Наприклад про випадок магазинної крадіжки, коли дівчинці було дванадцять.
Ліза пригадала той телефонний дзвінок і те, як вона підняла трубку. Керівник охорони сусіднього магазину розповів, шокуючи Лізу і Джіма, що Бетс Ен упіймали з ювелірними виробами вартістю біля тисячі доларів. Ці вироби були сховані в її паперовому пакеті.
Батьки ублагали адміністратора не висувати обвинувачення. Вони говорили, що це могла бути якась помилка.
«Дуже цікаво, – сказав скептично керівник охорони, – ми знайшли в неї п’ять годинників. А також намисто. І все це загорнуте в продуктовий пакет. Особисто для мене це не звучить як якась помилка».
Нарешті, після багаторазових запевнень, що це була випадковість, і обіцянок, що дівчинка більше ніколи не зайде в цей магазин, адміністратор дав згоду не долучати до справи поліцію.
Уже надворі, коли сім’я залишилася сама, Ліза обурено повернулася до Бетс Ен. «Якого дідька ти це зробила?»
«А чому б і ні?» – протягнула у відповідь дівчина з їдкою посмішкою на обличчі.
«Це була дурість».
«Мене це не обходить».
«Бетс Ен... чому ти так поступаєш?»
«Як?» – запитала дівчина з насмішкуватим збентеженням.
Ліза намагалася втягнути дочку в бесіду, як це відбувається на ток-шоу, і психолог теж радив так поступати, але Бетс Ен залишалася байдужою і віддаленою. Ліза буркнула якесь неясне, і безумовно марне, попередження і махнула рукою.
Задумайтесь над цим: ви вкладаєте якесь зусилля у пошив жакета чи плаття і отримуєте ту одежину, яку і планували отримати. Ніякого дива. Але ви вкладаєте у тисячу разів більші зусилля в те, щоб виростити дитину, а результат протилежний тому, на який ви надіялися і про який мріяли. Здається, що це досить несправедливо.
Лізині сірі очі пильно оглянули шерстяний жакет, щоб упевнитися, що кишеня лежить рівно і правильно пришпилена до свого місця. Вона зупинилася, поглянула за вікно на чорну хвою сосни, але побачила там ще більш болючі спогади про Бетс Ен. А що за язик був у цієї дівчини! Вона могла дивитися в очі матері чи батька і сказати: «Ніяким чортовим способом ви не заставите мене йти з вами», або «Ви взагалі маєте хоч якесь б...ке розуміння?»
Можливо вони мали більш суворо ставитися до її виховання. У Лізиній сім’ї за погані слова, за те, що огризаєшся до дорослих, або за непослух можна було отримати добру прочуханку. Але Ліза і Джім ніколи ні разу не вдарили Бетс Ен. Можливо вони повинні були це зробити хоч раз.
Одного разу, коли один з працівників їхнього сімейногоу бізнесу – складських приміщень, отриманих Джімом у спадок, – зателефонував про те, що захворів, Джім хотів взяти в поміч Бетс Ен. Але вона визвірилася на нього: «Я краще помру, ніж піду з тобою в цю зас...ну дірку».
Джім мовчки відступив, але Ліза налетіла на дочку: «Не смій розмовляти з батьком таким тоном».
«О, – протягнула дівчина насмішкувато – а як ще я повинна розмовляти з ним? Як якась маленька покірна дівчинка, котра виконує все, що він забажає? Можливо він цього хоче, але цього не буде!». Вона схопила свою сумку і попрямувала до дверей.
«Куди ти йдеш?»
«На зустріч з друзями».
«Ти не підеш! Вернися негайно!»
Їй у відповідь гупнули двері. Джім кинувся за дочкою, але вона вже побігла геть, прохрустівши по двомісячному сірому мічіганському снігу.
І хто ж ці «друзі»?
Тріш, і Ерік, і Шон... Діти з сімей з абсолютно іншими цінностями, ніж у Лізи і Джіма. Вони намагалися заборонити Бетс Ен зустрічатися з цими друзями, але, безумовно, без успіху.
«Не вказуй мені з ким я маю гуляти!» – крикнула Бетс Ен зі злістю. Дівчині вже було вісімнадцять і ростом вона зрівнялася з матір’ю. Вона грізно йшла на матір і Ліза знехотя відступила. «І взагалі, що ти знаєш про моїх друзів?» – продовжувала дівчина.
«Їм не подобається ні твій батько, ні я – це все, що потрібно знати. А чим тобі не подобаються діти Тода і Джоан? Або Бредові діти? Ми знаємо їх роками».
«Чим не подобаються?» – пробурчала дівчина насмішкувато. «Подивися сама – вони нікчеми». І, схопивши свою сумочку і сигарети (вона вже почала палити), Бетс Ен грюкнула дверима.
Ліза натиснула правою ногою на педаль «Зінгера». Електродвигун видав характерний шум, котрий перейшов у кла та та та, коли голка почала бігати вверх і вниз, зникаючи у тканині. Рівний рядок стібків залишався навколо кишені.
Кла та та та...
Перейшовши в середню школу, дівчина ніколи не появлялася вдома раніше сьомої чи восьмої години вечора, а в старших класах стала приходити ще пізніше. Часом вона не приходила навіть і ночувати. У вихідні дні Бетс Ен просто зникала, наче у неї не було сім’ї.
Кла та та та... Ритмічний стрекіт машинки трохи заспокоїв Лізу, але не зміг утримати її від паніки, коли вона знову глянула на годинник. Її дочка має бути тут з хвилини на хвилину.
Її дочка, її маленька дитинка...
Спи дитя...
І питання, що терзало Лізу роками, повернулося знову: Що пішло не так? Довгими годинами, перебираючи в пам’яті дитячі роки дівчинки, намагалася зрозуміти: чим вона заставила Бетс Ен повністю відмовитися від матері. Вона була уважною, турботливою матір’ю, витриманою і справедливою, котра кожного дня готує їжу для сім’ї, пере і прасує одежу дівчини, купує їй все, що потрібно. Все, що вона могла взяти собі за провину, так це свою надмірну рішучість, свою непоступливість у вихованні дочки, котрі часом ставали навіть безжальними.
Та це навряд чи можна віднести до великого проступку. Крім того, Бетс Ен була така ж нещадна і до свого батька – добряка і слабодуха. Добродушний, безумно люблячий, що псувало дівчину, Джім був прекрасним батьком. Він допомагав Бетс Ен і її друзям робити домашні завдання, возив їх до школи, коли Ліза працювала, читав для неї вечірні казки і укривав уночі. Він придумував «особливі ігри» для себе і Бетс Ен, щоб гратися разом. Це був той різновид батьківськіх стосунків, котрий більшість дітей полюбила б.
Та дівчина могла розлютитися на нього теж і зникала, щоб не бути разом з батьком.
Ні, Ліза не повинна думати про погані поступки в минулому, про потрясіння, про нещастя, котрі могли б звинуватити Бетс Ен у зраді. Вона повернулася до висновку, котрий зробила багато років тому: як би це не було несправедливо і жорстоко, її дочка просто народилася цілковито несхожою на Лізу – щось не так з’єдналося в її голові і зробило дівчину такою непокірною.
І дивлячись на одежу, погладжуючи її довгими рівними пальцями, Ліза задумалася над іншим: непокірна, так, але чи була небезпечна також?
В цю мить Ліза відмітила собі, що тривога, котру вона відчувала весь вечір, була не тільки від прийдешньої сутички з непокірною дочкою – молода жінка лякала її.
Вона підняла очі від жакета і задивилася на дощ, що розбризкувався по вікні. ЇЇ праву руку боляче поколювало. Вона пригадала той жахливий день декілька років тому – день, що назавжди випровадив її із Детройта і до цих пір забиває дух у кошмарних сновидіннях. Ліза зайшла в ювелірний магазин і шокована зупинилася, задихаючись, коли побачила, як перед нею гойдається пістолет. Вона ще й зараз бачить той жовтий спалах, коли якийсь чоловік натиснув на гашетку. Вона ще й зараз чує той оглушливий вибух, відчуває той убивчий удар, коли куля врізалася в її руку, зваливши на кахляну підлогу, з криком від болю і сум’яття.
Її дочка, звичайно, не мала ніякого відношення до того нещастя. Та Ліза усвідомлювала собі, що Бетс Ен також була готова і здатна натиснути на гашетку, як це зробив той чоловік під час пограбування. Вона мала підтвердження, що її дочка була небезпечною жінкою. Кілька років тому, після того як Бетс Ен вже покинула домівку, Ліза поїхала провідати Джімову могилу. День був імлистий, наче з вати, і вона вже майже підійшла до надгробка, коли зауважила, що хтось стоїть над ним. Зі збентеженням вона побачила, що це була Бетс Ен. Ліза тихо відступила в імлу, її серце шалено билося. Якийсь час вона вагалася, та нарешті вирішила, що не має достатньої мужності для зіткнення з дівчиною. Ліза вирішила залишити записку на лобовому склі її автомобіля.
Та коли вона підійшла до «Шевроле», шукаючи у сумці ручку і папір, її погляд ковзнув усередину і серце затремтіло від побаченого: куртка, розкидані папери, а під ними напівприхований пістолет і пластикові пакети, в котрих, на думку Лізи, був білий порошкоподібний наркотик.
О, так, подумала вона в цю мить, її дочка, маленька Бетс Ен Полемус, була повністю здатною на вбивство.
Нога Лізи зійшла з педалі і «Зінгер» замовчав. Вона підняла лапку і обрізала звисаючі нитки. Потім накинула жакет, всунула в кишеню декілька дрібниць, оглядаючи себе в дзеркало, і упевнилася, що вона може бути задоволеною зі своєї роботи.
Тоді її погляд зупинився на неясному відображенні. Утікай! – наполягав внутрішній голос. Вона небезпечна! Зникни до приїзду Бетс Ен!
Та після хвилини вагань Ліза зітхнула. Однією з основних причин її переїзду сюди, було те, що вона дізналася: її дочка переселилася на Північний Захід. У Лізи виникала думка розшукати дівчину, та вона помічала в собі дивне небажання робити це. Ні, вона повинна залишитися, вона повинна зустрітися з Бетс Ен. Але вона не буде такою нерозумною, особливо після пограбування. Ліза повісила жакет на вішалку і пішла в комірчину. Вона зняла коробку з верхньої полиці і заглянула до неї. Там лежав маленький пістолет. «Дамський пістолет» – сказав Джім, коли багато років тому дав цей пістолет для Лізи. Вона вийняла пістолет і уважно розглядала зброю.
Спи, дитя...
Цілу ніч.
Ліза здригнулася від неприпустимого. Ні, вона, звичайно, не може підняти зброю на свою дочку. Безумовно ні.
Думка про те, щоб приспати дівчину навіки, була нестерпною.
І ще... а якщо це був вибір між її життям і життям її дочки? А якщо ненависть дівчини підведе її до самого краю?
Могла б вона вбити Бетс Ен, щоб врятувати своє життя?
Жодна мати ніколи не повинна мати такого вибору.
Ліза вагалася якийсь час, тоді знову глянула на пістолет. Та спалах світла зупинив її. Світло фар заповнило двір і на стіні швейної кімнати, позаду Лізи, появилися світло-жовті котячі очі.
Жінка глянула ще раз на пістолет і, замість того, щоб покласти його в комірчину, поклала на комод біля дверей і прикрила серветкою. Вона пройшла у вітальню і подивилася крізь вікно на автомобіль, що стояв на під’їзній доріжці з увімкненими фарами. Склоочисники бігали взад і вперед. Її дочка вагається виходити з автомобіля. Мабуть це не погана погода утримує дівчину в автомобілі, подумала Ліза.
Після довгих, довгих хвилин світло фар погасло.
Ну що ж, думай про краще – сказала собі Ліза. Можливо її дочка змінилася. Можливо метою приїзду було протягнути руку, як компенсацію за всі відступництва протягом багатьох років. Вони нарешті зможуть почати установлювати нормальні взаємини.
Застигла, вона озирнулася на швейну кімнату, де на комоді лежав пістолет, і сказала собі:
– Візьми його. Тримай у своїй кишені.
Потім:
– Ні, положи назад у комірчину.
Ліза не зробила нічого. Залишивши пістолет на комоді, вона попрямувала
до вхідних дверей будиночка і відкрила їх. Вона відчула, як дрібні холодні крапельки вкрили її лице.
Ліза відступила назад перед силуетом худорлявої молодої жінки. Бетс Ен минула поріг і зупинилася. Помовчавши, вона зачинила за собою двері.
Ліза продовжувала стояти посеред вітальні, нервово стискаючи руки.
Відкинувши назад відлогу штормівки, Бетс Ен витерла дощові краплі з обличчя. Обличчя молодої жінки було обвітрене і свіже, без слідів косметики. Вона мала двадцять вісім років, але на вигляд була старшою. Коротке волосся відкривало невеличкі сережки. Невідомо чому, Лізу зацікавило, чи хтось подарував їх для дівчини, чи вона купила їх сама.
«Ну що ж, привіт, люба».
«Матір».
Розгубленість і короткий невеселий сміх Лізи. «Ти завжди кликала мене «Мамо».
«Дійсно?»
«Так. Хіба не пам’ятаєш?»
Хитання головою. Та Ліза подумала, що вона добре пам’ятає, але не бажає поновляти це у своїй пам’яті. Вона оглянула дочку більш уважно.
Бетс Ен провела поглядом по маленькій вітальні. ЇЇ очі зупинилися на фотографії – вона з батьком стоїть на причалі недалеко їхнього сімейного будинку в Мічігані.
«Коли ти телефонувала, ти говорила, що хтось сказав тобі, де я живу. Хто?» – запитала Ліза.
«Це не має значення. Просто хтось. Ти вже живеш тут з...» Її голос стишився.
«Пару років. Хочеш щось випити?»
«Ні».
Ліза пам’ятала, як вона розкрила, що дівчина крадькома брала пиво у шістнадцять років. Цікаво, чи вона і тепер продовжує пити та має проблеми з алкоголем.
«Може чай? Каву?»
«Ні».
«Ти знала, що я переїхала на Північний Захід?» – запитала Бетс Ен.
«Ти завжди говорила про якесь місце, де б бути подалі... ну що ж, подалі від Мічігана і бути тут. Також, після того, як ти поїхала, тобі прийшов лист від когось із Сієтла».
Бетс Ен кивнула. Була там легка гримаса теж? Наче вона сердилась на себе за те, що залишила ключ до місця свого перебування. «І ти переїхала в Портленд, щоб бути недалеко від мене?»
Ліза посміхнулася. «Думаю, що так. Я почала шукати тебе, та не хватило мужності». Ліза відчула, як на очі набігають сльози. Дочка продовжувала розглядати кімнату. Будинок був невеличкий, так, але меблі, електроніка та обстановка були найкращі – винагорода за тяжку Лізину працю за останні роки. Два почуття боролися у жінці: вона мала слабку надію, що дівчина може бути зваблена, щоб з’єднатися з матір’ю, коли побачить, як багато грошей Ліза має і в той же час вона соромилася багатства – доччина одежа і недорогі прикраси показували, що вона жила бідно.
Мовчання було як вогонь. Воно обпікало Лізину шкіру і серце.
Бетс Ен розтиснула свою ліву руку і мати замітила невеличкий шлюбний перстень і просту золоту каблучку. Сльози покотилися з її очей.
«Ти...?»
Молода жінка прослідувала за метериним поглядом на каблучку. Вона кивнула головою.
Лізі було цікаво, хто б міг бути її зятем. Чи хтось такий м’який як Джім, що міг би витримувати доччину непокірну вдачу? Чи хтось твердий, як і сама Бетс Ен?
«Маєш дітей?» – запитала Ліза.
«Тобі нічого це знати».
«Ти працюєш?»
«Ти так запитуєш, наче я змінилася, матір?»
Ліза не хотіла слухати відповідь на це запитання і швидко продовжувала,
розкриваючи свої міркування. «Я думала – сказала вона з відчаєм у голосі – що можливо я змогла б переїхати до Сієтла. Ми б могли бачити одна одну... Ми б могли навіть працювати разом. Ми б могли бути партнерами. П’ятдесят на п’ятдесят. Ми б мали так багато радості. Я завжди думала, що ми були б прекрасні удвох. Я завжди мріяла».
«Ти і я працюємо разом, матір?» Вона заглянула у швейну кімнату, показала кивком на машинку, на вішалки з одягом. «Це не моє життя. І ніколи не було. І ніколи не зможе бути. Після стількох років, ти дійсно не зрозуміла цього, так?» Ці слова і холодний тон дали для Лізи чітку відповідь: Ні, дівчина не змінилася анітрохи.
Голос Лізи став жорсткішим. «Тоді чому ти тут? Яка причина твого приїзду?
«Я думаю, що ти знаєш, чи не так?»
«Ні, Бетс Ен, я не знаю. Щось на зразок психологічної помсти?»
«Я думаю, що ти можеш сказати і так». Вона ще раз обвела поглядом кімнату. «Ходімо».
Лізине дихання пришвидшилося. «Чому? Все, що ми коли робили, було заради тебе».
«Я повинна сказати, що ви все зробили для мене». В доччиній руці появився пістолет і чорне дуло нахилилося в напрямку Лізи. «Надвір» – прошептала вона.
«О, мій Боже! Ні!». Вона тяжко задихала, наче спогад про стрілянину в ювелірному магазині знову стиснув її. Руки затремтіли і сльози покотилися по щоках.
Вона пригадала пістолет на комоді.
Спи дитя...
«Я нікуди не піду!» – сказала Ліза, витираючи очі.
«Так, підеш. Надвір!».
«Що ти збираєшся робити?» – запитала з відчаєм.
«Те, що я повинна була зробити давно».
Ліза сперлася на стілець. Дочка помітила, що жінчина ліва рука була за дюйм від телефону.
«Ні!» – гаркнула дівчина. «Геть звідти!».
Ліза безнадійно глянула на апарат і виконала наказ.
«Йди зі мною!».
«Зараз? У дощ?»
Дівчина кивнула головою.
«Дозволь взяти плащ».
«Он біля дверей».
«Він не досить теплий».
Дівчина вагалася, наче збиралася сказати, що теплота материного плаща була дріб’язком у порівнянні з тим, що мало трапитися. Але вона кивнула головою. «Тільки не намагайся використати телефон. Я буду дивитися».
Ступивши на поріг швейної кімнати, Ліза зняла синій жакет, над котрим вона тільки-що працювала. Вона повільно одягала його, а очі зупинилися на серветці і на випуклості пістолета під нею. Вона озирнулася у вітальню. Її дочка вдивлялася у фотографію в рамці, де їй було одинадцять чи дванадцять років і вона стояла біля батька і матері.
Ліза швидко опустила руку і взяла пістолет. Вона може швидко розвернутися і направити пістолет на дочку. Крикнути, щоб та кинула свій пістолет.
Мамо, знаю – тут ночуєш
Цілу ніч.
Тату, знаю – мене чуєш
Цілу ніч...
Але що буде, якщо Бетс Ен не кине пістолет?
Якщо вона підніме його і буде намагатися вистрілити?
Що тоді повина робити Ліза?
Щоб зберегти своє життя, вона повинна вбити свою дочку?
Спи, дитя...
Бетс Ен все ще була відвернута, розглядаючи фотографію. Ліза була спроможна зробити це – повернутися і зробити один швидкий постріл. Вона відчувала пістолет, його вага стримувала її тремтячу руку.
Але нарешті вона зітхнула.
Віповідь була «ні». Рішуче «ні». Вона ніколи не уразить свою дочку. Що б далі не трапилося надворі під дощем, вона ніколи не зможе уразити дівчину.
Поклавши пістолет, Ліза підійшла до Бетс Ен.
«Ходімо» – сказала їй дочка і, засунувши пістолет за пояс джинсів, повела жінку надвір, недбало тримаючи матір за руку. Це був, зауважила Ліза, перший тілесний дотик щонайменше за останні чотири роки.
Вони вийшли на ґанок і Ліза повернулася лицем в лице до дочки. «Якщо ти зробиш це, ти будеш шкодувати решту свого життя».
«Ні» – сказала дівчина. «Я буду шкодувати, якщо не зроблю цього».
Ліза відчула на своїх щоках бризки дощу змішані зі сльозами. Вона глянула на свою дочку. Лице молодої жінки було теж мокре і червоне, та це було, і Ліза це знала, тільки від дощу. Очі дочки були цілком сухі. Вона запитала шепотом: «Що я коли таке зробила, що ти ненавидиш мене?».
Це питання залишилося без відповіді, бо перший з поліцейських автомобілів заїхав у двір. Червоне, синє і біле світло запалювало навкруги себе густі краплі дощу, наче спалахи фейерверку на святкуванні Четвертого Липня. Чоловік років тридцяти, у чорній штормівці, зі значком, що звисав через шию, виліз із першого автомобіля і пішов у напрямку будинку. Двоє поліцейських в уніформах поліції штату йшли за ним. Він кивнув для Бетс Ен. «Я Ден Гетс, з поліції штату Орегон».
Молода жінка потрясла його руку. «Детектив Бетс Ен Полемус, Управління поліції Сієтла».
«Ласкаво просимо в Портленд» – сказав він.
Вона насмішкувато знизала плечима і наручники, котрі тримала, надійно замкнула на материних руках.
***
Заклякла від холодного дощу і напливу емоцій від зустрічі з матір’ю, Бетс Ен слухала, як Гетс проголошував до немолодої жінки: «Єлизавета Полемус, ви арештовані за вбивство, за спробу вбивства, за напад, за збройне пограбування і за торгівлю краденими речами. Він зачитав їй її права і пояснив, що вона буде звинувачена в Орегоні за порушення місцевих законів, а також буде передана у Мічіган у відповідності з багатьма ордерами на арешт, що включають і жорстоке вбивство.
Бетс Ен зробила знак для молодого офіцера з поліції штату Орегон, котрий зустрічав її в аеропорту. Вона не мала часу для оформлення дозволу на ввезення у штат власної службової зброї, тому цей поліцейський позичив їй з власного арсеналу. Вона віддала йому зброю і повернулася, щоб бачити, як поліцейський обшукує її матір.
«Люба» – почала мати тихим благаючим голосом.
Бетс Ен проігнорувала її і Гетс кивнув для молодого поліцейського, котрий повів жінку в напрямку до автомобілів. Та Бетс Ен зупинила його словами:«Зачекайте. Обшукайте ретельніше».
Поліцейський моргнув, дивлячись поверх невеликої щуплої арештантки, котра, здавалося, сприймала все як дитя. Але, отримавши знак згоди від Гетса, він жестом підкликав жінку-поліцейську, котра зі знанням справи зробила обшук. Офіцер спохмурнів, коли вона наблизилася до Лізиної талії. Мати глянула на дочку колючим поглядом, коли офіцер, розгорнувши темно-синій жінчин жакет, показала кишеньку, пришиту зсередини у задній частині одежини. У кишенці були ніж-автомат і універсальний ключ для наручників.
«О, Боже» – прошепотів офіцер. Він кивнув до жінки-поліцейської і та обшукала її повторно. Але несподіванок більше не було.
Бетс Ен сказала: «Цю витівку я пам’ятаю з давніх часів. Вона пришивала потайні кишеньки до своєї одежі. Для магазинних крадіжок та укриття зброї». Відчужений сміх пролунав від молодої жінки. «Шиття і пограбування. Всі її здібності». Сміх перервався. «І, безумовно, вбивство теж».
«Як ти могла так поступити зі своєю матір’ю?» – злісно огризнулась Ліза. «Ти – Юда».
Бетс Ен байдуже дивилася, як жінку вели до автомобілів.
Гетс і Бетс Ен увійшли у вітальню будинку. Жінка-поліцейська приступила до опису крадених товарів на сотні тисяч доларів, котрі заповнювали будинок. Гетс промовив: «Дякую, детективе. Я знаю, що це було дуже тяжко для Вас. Але ми не мали іншого виходу – захопити її так, щоб ніхто не постраждав».
Арешт Лізи Полемус дійсно міг перетворитися на кровопролиття. Таке вже було. Декілька років тому, коли її мати зі своїм коханцем, Бредом Селбітом, намагалася пограбувати ювелірний магазин в Ен-Арборі, Ліза наткнулася на охоронця. Він вистрілив їй у руку. Але це її не зупинило. Вона вихопила свій пістолет іншою рукою і вбила охоронця, покупця і одного з поліцейських офіцерів, котрі приїхали на виклик. Їй удалося втекти. Вона переїхала з Мічігана у Портленд, де разом з Бредом знову почала свою діяльність, вдираючись з грабунками в ювелірні магазини і магазинчики жіночого одягу, торгуючи фасонистим одягом, котрий вона, як вправна кравчиня, перешивала. Після чого продавала для перекупників у інші штати.
Інформатор доніс у поліцію штату Орегон, що Ліза Полемус була ляльковиком у недавніх пограбуваннях на Північному Заході і жила в цьому будиночку під фальшивим ім’ям. Детективи поліції штату Орегон в процесі розслідування вияснили, що її дочка була детективом в Управлінні поліції Сієтла і терміново доставили Бетс Ен гелікоптером в аеропорт Портленда. Вона приїхала сюди одна, щоб її мати здалася мирно.
«У двох штатах вона була в першому десятку у списках найбільш розшукуваних людей. Я чув, що вона показала себе також і в Каліфорнії. Гетс стишив голос, відчуваючи, що це може бути не зовсім чемно.
Та Бетс Ен це не обходило. Вона задумалася. «Таким було моє дитинство – збройні пограбування, крадіжки, відмивання грошей... Мій батько був власником складського приміщення, де вони переховували награбоване. Це було їхнє прикриття, котре вони успадкували від його батька. Між іншим, хто б міг бути ще у цьому бізнесі?».
«Ваш дід?»
Вона кивнула. «Цей склад... Я до цих пір бачу його. Чую його запах. Відчуваю його холод. Хоч я була там тільки один раз. Коли мені було вісім, я думаю. Там було повно крадених речей. Мій батько залишив мене в конторі саму на декілька хвилин. Я виглянула за двері і побачила як він і один з його прислужників лупцювали якогось хлопця. Мало не вбили його»,
«Не виглядає так, наче вони хотіли приховати всі секрети від Вас».
«Секрети? Де в біса! Вони робили все можливе, щоб втягнути мене у свої справи. Мій батько придумував для цього особливі ігри, так він їх називав. О, я мала обов’язок ходити по домівках моїх друзів, нишпорити чи мають вони якісь цінності і де ті знаходяться. Або роздивлятися у школі, де знаходяться телевізори і відеопрогравачі і які там замки на дверях».
Гетс потрусив головою від здивування. Тоді запитав: «Ви ніколи не мали проблем з законом?».
Вона засміялася. «В дійсності, так – я була схоплена на магазинній крадіжці».
Гетс кивнув: «Я теж вкрав пачку сигарет, коли мені було чотиринадцять. Я ще й досі відчуваю батьків пасок на моїх сідницях».
«Ні, ні» – промовила Бетс Ен. «Я була схоплена, повертаючи ту погань, що моя мати вкрала».
«Ви що..?»
«Вона взяла мене в магазин для прикриття. Ви розумієте, що мати з дочкою викликають менше підозри, ніж одинока жінка. Я побачила в її кишені годинники і намисто. Коли ми прийшли додому, я зібрала ці речі в пакет і віднесла назад в магазин. Очевидно охоронець помітив мій розгублений вигляд і затримав мене. Я не встигла покласти товар на місце. Я взяла всю вину на себе. Я не хотіла кидати підозру на своїх батьків, правда?.. Моя мати страшенно розлютилася... Вони дійсно не могли зрозуміти, чому я не йду з ними по їхній доріжці».
«Вам потрібен доктор Філ, або хтось інший»
«Я була там. І ще зараз ходжу».
Вона струснула головою від спогадів, що поверталися. «Після того, як мені виповнилося десь дванадцять чи тринадцять років, я намагалася бути подалі від домівки, наскільки це було можливо. Я брала участь у всіх заходах після уроків. У вихідні була волонтером у госпіталі. Мої друзі дійсно допомогли мені. Вони були найкращі... Я вибрала їх, можливо, тому, що вони були на сто вісімдесят градусів від кримінального оточення моїх батьків. Я проводила час з найкращими учнями, відвідувала дискусійний клуб, клуб латинської мови. З будь-ким, хто був нормальний і порядний. Я не була сильною у навчанні, але я провела так багато часу в бібліотеці і займалася навчанням у домівках моїх друзів, що отримала повну стипендію і закінчила коледж».
«Який?».
«В Ен-Арбор. Курс кримінального права. Я здала екзамен державного службовця і отримала посаду в Управлінні поліції Детройта. Працювала там деякий час. В основному по наркотиках. Потім переїхала в Сієтл і там теж поступила в поліцію».
«І отримали значок детектива «золотий щит». Ви швидко зробили кар’єру детектива». Гетс глянув на будинок. «Вона жила тут сама? Де Ваш батько?».
«Мертвий» – промовила безпристрасно Бетс Ен. «Вона вбила його».
«Що?».
«Почекайте, Ви ж читали ордер з Мічігана на її передачу. У той час, звичайно, ніхто ще про це не знав. Коронер у своєму висновку підтвердив нещасний випадок. Та декілька місяців тому один хлопець в тюрмі Мічігана признався, що він допоміг їй. Мати замітила, що мій батько витягує трохи грошей з їхнього бізнесу і носить до своєї коханки. Вона найняла цього хлопця вбити батька, і зробити це так, наче він утонув випадково».
«Прийміть мої співчуття, детективе»,
Бетс Ен знизала плечима. «Мене завжди цікавило, чи зможу я пробачити їм. Пам’ятаю один випадок, коли я ще працювала у Відділі боротьби з наркотиками Детройта. Ми тільки-що закінчили велику облаву в злочинному районі. Конфіскували купу героїну. Я везла його на склад речових доказів і зауважила, що їду мимо кладовища, де був похоронений мій батько. Я ніколи там не була. Я зупинилася, пройшла до могили і намагалася простити його. Та не змогла. Я відчула що ніколи не зможу – ні його, ні мою матір. Тоді я вирішила виїхати з Мічігана».
«Ваша матір виходила повторно заміж?».
«Декілька років тому вона захопилася Селбітом, але не одружилася з ним. Ви ще не взяли його?».
«Ні. Він десь тут поблизу, але заліг на дні».
Бетс Ен кивнула в напрямку телефонного апарата. «Мати намагалася схопити трубку, коли я зайшла сьогодні. Мабуть хотіла попередити його. Я б перевірила телефонні записи. Це могло б привести до нього»,
«Слушна думка, детективе. Я ще сьогодні візьму дозвіл».
Бетс Ен задивилася крізь дощ туди, де кілька хвилин тому зник поліцейський автомобіль, що забрав її матір. «Дивним було те, що вона вірила, що робить все правильно для мене, втягуючи у свої справи. Крадіж був її характером і вона думала, що це мій характер теж. Вона і тато народилися нагідниками. Вони не могли зрозуміти, чому я народилася доброю і не хотіла мінятися».
«Ви маєте сім’ю» – запитав Гетс.
«Мій чоловік працює сержантом у відділі по роботі з неповнолітніми. Бетс Ен посміхнулася. «І ми чекаємо. Нашого первістка».
«Ну, здорово!»
«Я працюватиму до червня. Потім візьму відпустку на кілька років, щоб бути мамою». Їй хотілося додати: «Тому що діти мають бути понад усе». Але подумала, що при цих обставинах немає потреби продовжувати.
«Криміналісти мають опечатати будинок» – сказав Гетс. «Але якщо Ви хочете подивитися тут, це нормально, Можливо тут є фотографії чи ще щось таке, що Ви хотіли б узяти. Нікого не буде обходити, ящо Ви візьмете якісь особисті дрібниці».
Бетс Ен покрутила головою. «Я маю досить спогадів. Більше ніж потрібно».
«Ясно!».
Вона застібнула блискавку на штормівці, натягнула відлогу. Знову почувся її безпристрасний сміх.
Гетс підняв брови.
«Ви хочете знати мої найперші спогади?» – запитала вона.
«І що це?».
«На кухні першого будиночка моїх батьків біля Детройта я сиділа за столом. Мені мало бути років зо три. Моя мати співала мені».
«Співала? Як справжня мати?»
Бетс Ен задумалася. «Я не знаю, що це була за пісня. Я тільки пам’ятаю її спів, щоб відволікати мене. Щоб я не могла гратися з тим, з чим вона працювала на столі».
«І що ж вона робила? Шила? Гетс кивнув у напрямку кімнати, де стояла швейна машинка і вішалки з краденим одягом.
«Зовсім ні» – відповіла жінка. «Вона набивала патрони».
«Ви це серйозно?».
Кивок голови. «Вже коли я стала старшою, я розібралася в тому, що вона робила. Мої рідні не мали тоді досить грошей, тому купували порожні гильзи на виставках зброї і набивали їх. Все що я пам’ятаю, це те, що кулі були дуже блискучі і я хотіла гратися ними. Вона говорила, що якщо я не буду їх чіпати, то вона буде мені співати».
Ця розповідь закінчила розмову. Два офіцери слухали, як на дах падає дощ.
Народилися негідниками...
«Ну що ж – нарешті сказала Бетс Ен, – пора їхати додому».
Гетс провів її надвір і вони попрощалися. Бетс Ен завела орендований автомобіль і виїхала на мокру вітряну дорогу, що вела на трасу.
Раптом, десь зі складок її пам’яті, в голову вторглась мелодія. Вона голосно промугикала декілька тактів, та не змогла з’єднати їх у мотив. Це вивело її з рівноваги. Тоді Бетс Ен, клацнувши, увімкнула радіо, знайшла радіостанцію Джемін 95.5, котра наповнювала ніч хітами із золотих дисків і ... насолоджуйся, Портленде! Вона збільшила звук до повної потужності і, постукуючи по керму в ритм музики, помчала на північ до аеропорту.
JEFFERY DEAVER, BORN BAD
ID:
940338
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 15.02.2022 19:45:14
© дата внесення змiн: 16.02.2022 21:55:28
автор: Валерій Яковчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
