Зблідлі пальці закривають сонце від моїх очей,
І світ речей зникає в небуття так тлінно.
Дитина плаче, їй давно вже час вдихати смерть,
Прийшла та, що збирає душі до урожаю...
Промовляння з Ніцше зранку завершилося нічим,
Кладу у стіл книжку, вдягнену у чорне,
Хочеться живої, спорідненої душі,
А не криваво-вбивчих евфемізмів.
Причинно тягнеться час, глузуючи з усього,
Напружуючи повітря в відсутності своїй,
Тривке, що усередені, виривається назовні,
В пристосовництві не бачеш зміст.
Кричиш і нарікаєш ти на всіх,
Але не має вже нікого післяобідньої пори,
Ще встигнгути піймати потяг в невороття,
Та що це дасть, окрім ще одного... сплюндрованого життя.
Біжиш..., та не втекти тобі від самого себе,
Емпіричний протяг протягує наскрізь,
Торкаєшся причинно-слідчу насторожу,
Та все нічого, коли ти зник...
Скрип, хтось за дверима - тінь...
2014
