|
Крізь прозаїчні, безпорадні будні,
що линули між кліпанням повік,
крізь роздуми доцільні і марудні
я нидів, доживаючи свій вік.
Виснажливий, гнітючий біль розлуки
морив мене, з'їдаючи живцем.
І опускались від безсилля руки
під тиском нерозв'язаних дилем.
Безжальна туга володіла мною —
незмінна передвісниця страждань.
Занедбані надією скупою,
ледь-ледь жевріли вогники бажань.
Я зрештою втомився від печалі,
від недоречних філософських фраз,
незгод, розчарувань, які дедалі
причинами ставали для образ,
а іноді прямої ворожнечі.
Від марнотратства і скляних очей,
байдужості, а з нею порожнечі,
яка проникла у серця людей.
Втомився від настирливого болю,
від сірого жебрацького життя,
від пристрастей, що позбавляють волі
і дійсність перетворюють в буття.
Жорстокий світ вмостився край безодні
у вбивчому тяжінні до утіх.
А я відчув себе до сліз самотнім,
покинутим і втраченим для всіх.
Ніщо — ні розпач, ні журба не в змозі
приборкати мою бунтарську суть.
Відтак невільні, безутішні сльози
перетворились в неприкриту лють.
Я голосно кричав, піддавшись гніву,
розлючений байдужістю небес.
Мигнувши, небо гримнуло з надривом.
Захмарилось... Допоки світ не щез.
Знов блимнуло, вже набагато ближче.
Піднявся вітер і ударив грім.
Одна краплина, друга... — заперіщив
небаченим потоком очисним.
Неначе захопилася природа
моєю люттю, влаштувавши бал.
Мені приносив справжню насолоду
нестриманої блискавки оскал.
Мабуть, шалена круговерть природня
в свідомості моїй лишила слід,
або зіткнувшись з поглядом безодні
я став інакше відчувати світ.
Як промінь, що освітлює глибини,
осяяння збудило розум мій —
я усвідомив не лише причини,
а навіть суть саму взаємодій.
Все зв'язано: події, речі, люди...
Незримо. Непорушно. Назавжди.
Без винятків. Усе зі всім. Усюди.
Подібно до зв'язку краплин води.
І разом з цим якась потужна сила
негадано прокинулась в мені.
Розквітла, забуяла, закружила
і винесла за хмари проливні.
Я почувався майже всемогутнім,
ширяв у небі та творив дива,
спостерігав минуле і майбутнє...
Йшла обертом від планів голова.
Кудись летів у пошуках нового,
куди невпинно кликали вогні...
Хоч був в полоні прагнення простого —
позбутись тягаря вчорашніх днів.
Жага мандрівок мною володіла,
бажання пізнавати все навкруг...
Хотів відчути смак значного діла,
але тримав обов'язків ланцюг.
Життя минуле нидів наче в приймах,
та час для рівноваги, а відтак
я кинувся до Всесвіту в обійми,
почувши в тиші: "Що ж, вітаю, маг..."
Довірившись передчуттю своєму
і стиха посміхаючись сльозам,
я мчав невпинно, збуджений до щему,
назустріч ще незвіданим світам.
І ті світи чекали за дверима
вервечкою яскравих намистин.
Я потім сумуватиму за ними,
але тоді вишукував один.
Чийого неприкритого обличчя
незграбна не торкалася рука,
чиє природне вроджене величчя
не спонукало інших до гріха.
Упевнений в своїй могутній силі,
я подолав багато перешкод.
Ніщо так не спрямовує до цілі,
як невгамовний потяг до пригод.
У пошуках поринув з головою
в захопливий калейдоскоп подій...
Метання, боротьба з самим собою,
де відкриття — вінець усіх надій.
От тільки нерозв'язане питання
занозою саднило в глибині:
я щось важливе втратив у шуканнях
без чого це життя гидке мені.
Хоч кликала до себе даль незрима,
одначе перервався мій політ —
постав перед питливими очима,
незнаний досі, загадковий світ.
Дощенту полонив мою увагу
по-справжньому строкатий краєвид,
де все навколо славило звитягу
всього зі всім, забувши жаль і стид.
Все рухалось, злітало і тонуло...
Не світ, а радше чудернацький сон.
Зненацька піді мною промайнуло
надміру дивне плетиво колон,
яке на мить собою утворило
небачений за розміром намет.
Аж раптом знов якась могутня сила
змінила все — і сцену і сюжет.
Із урвища голодної безодні,
умисно вихваляючи борню,
здійнялась чаша в величі самотній,
по вінця повна чорного вогню.
Але не довго полум'я буяло,
оплавившись, вона упала вниз,
натомість чорних вогників навала
кружляла, мов стерв’ятники поблиз.
Округа повсякчас міняла вигляд,
не стримувана міццю ланцюгів.
І дивувало різнобарв'я стигле
чарівною розкішністю тонів.
Зворушливо, нема де правди діти.
Неначе світ — піддатливий туман,
яким свідомо оперує вітер.
І я ширяв над ним, немов орлан.
У цьому непроглядному тумані
міг легко загубитися будь-хто.
Та ось внизу, як острів в океані,
з'явилося усталене плато.
А просто на плато, як і належить,
стояв палац, що сяяв, мов ліхтар.
Його стрімчасті, гостроверхі вежі
подекуди сягали срібних хмар.
Палац вінчав не тільки всю округу —
він безумовне втілення мети.
Однак, я, попри всю свою потугу,
ніяк не міг в середину ввійти.
Від розпачу я ледве не загинув.
Настільки важко це мені далось...
Поводився раніше, мов дитина,
з якою справ не матимуть всерйоз.
Але збулось, як плід моєї праці,
чи може усвідомлення мого —
я врешті опинився у палаці.
Як сталось це? — не відаю того.
А там нестерпно сяюче, яскраве
світіння — запорука від нашесть,
і голос в голові, що вів про справи,
про совість, про обов'язок і честь...
Минулого й майбутнього картини...
Незмінна точка докладання сил.
Зчерствілих душ незвідані глибини
і ворох пір'я з вищипаних крил.
Безмежний всесвіт просто на долоні
пішов укотре на новий виток.
Роки, епохи, посивілі скроні...
Самотня вічність, де чекає Бог.
Отямився я в повній порожнечі.
Далекі зорі осявали шлях.
От тільки шлях минулий мій до втечі
не викликав захоплення в думках.
Куди іти? Чого іще шукати?
Що зміг зробити я? Чого досяг?
Ніхто не зможе дух увись здійняти,
шукаючи лише пустих розваг.
Тому лишив я заклики довкілля,
палахкотіння зма́нливих заграв...
Позбавившись солодкого похмілля,
спинився і себе опанував.
Відкрилося, наскільки був нікчемним,
слабким, а часом навіть незначним,
неначе меч, що вийнятий даремно
іржавіти під впливом нищівним.
Чого ж тоді я прагнув в кожній миті?
Яких хотів дістатися глибин,
якщо, попри усе, в цілому світі
до сліз гірких, до болю був один?
Шукаючи живого спілкування,
а ще бажання маючи одне —
віддати все і радість, і кохання,
які весь час вели вперед мене,
я вирушив, з нізвідки в невідоме,
не впевнений ні в чому взагалі,
в мандрівку до покинутого дому —
до милої, далекої землі.
Минулі дні складаються в сторіччя,
події, дати і моментів — тьма,
у пам'ять закарбовані обличчя,
яких вже на землі давно нема.
Для чого я десь вештався віками?!
Нема і сліду друзів та рідні...
Роки постали прірвою між нами.
Отож, я відродив колишні дні.
У пошуках утраченого щастя,
укутавшись самотності плащем,
я нісся крізь голодне позачасся,
що прагне все поглинути живцем,
туди, де невимовно дивовижна,
сумуючи, живе любов моя,
приваблива, дбайлива, мила, ніжна,
та, за якою вік сумую я.
Вечірнє небо, порване в лахміття,
густий туман, що в'ється вздовж доріг...
Все як завжди. І втрачені століття
чекають дій, скрутившись біля ніг.
Та тільки-но нога моя ступила
по дорогій омріяній землі,
як розум нарікати став за крила,
за шлях, що ген очікує в імлі.
Мій світ, з його широкими полями,
посилюючи тугу і печаль,
своїми безперервними сльозами,
тепер став затісним мені, на жаль.
Шкода тебе, мій світе, за упертість,
за підлість, за безчестя і обман,
за правди неприховану відвертість,
яка призводить до смертельних ран.
За біль, яким пригнічуєш постійно,
за безпорадний відчай у очах,
байдужість і зневіру безнадійну,
сліпу жорстокість і панічний страх.
Мій світе, хоч ти сповнений напастей —
тебе не кину я, не відступлю.
За краєвид серпанково-сріблястий,
за честь і гідність — я тебе люблю.
За всі твої зворушливі моменти,
за відданість, за вірність, доброту
і навіть за надмірні сентименти,
як почуттів відверту повноту.
Люблю тебе за стриманості міру,
що від війни рятує знов і знов,
за непорушну, споконвічну віру
в безсмертну, вседолаючу любов...
Знайомий дім, чарівний, тихий вечір...
Сюди вели усі мої шляхи,
бо прагнув обійняти рідні плечі,
губами доторкнутися руки.
Я знаю, ти за мною сумувала,
пригадуючи наші спільні дні.
Було пролито сліз гірких немало...
Чи зможеш їх пробачити мені?
Це я, прошу повір, моя кохана,
той, хто пізнав самотності сповна,
кому пече розлука наче рана,
кому потрібна тільки ти одна.
Кого обрала ти по власній волі
та дарувала щастя і любов,
кого утратила із примхи долі
але віднайдеш, як захочеш, знов.
Пішли вперед, тримаючись за руки,
долаючи біди нестерпний гніт,
візьмемо дике людство на поруки
і докорінно змінимо цей світ.
Спрямуємо його не на розваги —
на розум і довершеність думок,
на почуття глибокої поваги
до всесвіту, що сповнений зірок.
До пошуку і відкриття нового,
до мрій, що є основою буття,
на світ, в якому завжди важить слово,
і де всіма цінується життя.
Я не скажу, що викликів не буде…
Але ми будем разом, а відтак —
ми будемо щасливими усюди.
Рушаємо?
І прозвучало: "Так..."
ID:
951006
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 20.06.2022 15:40:59
© дата внесення змiн: 21.06.2022 10:14:15
автор: Сергій Вітер
Вкажіть причину вашої скарги
|
