Стікала кров’ю зранена нога.
І хлопчику було лише за двадцять.
Не плакав, не кричав. Одна сльоза
Скотилась тихо лікарю на пальці.
Старий хірург хлопчину оглядав,
Перевіряв розширені зіниці
І головою змучено хитав,
Вдягаючи медичні рукавиці.
– Ми не врятуєм ногу геть усю,
Частину доведеться відтинати.
Гранатою пошкодило ступню.
Готуйте пацієнтові палату!
Ще одного везуть. У ногу теж.
Та він не наш – російський полонений.
– Що, друже, дуже боляче? Авжеж!
Теж двадцять років? Окупант ти хрєнов!
– Ти на своїй гранаті підірвавсь? –
Допитувався лікар у хлопчини.
– Тут неглибоко. Теж оперувать
Потрібно ногу – лиш зашить судину.
Здолавши втому на своїм чолі,
Згадавши «клятву честі Гіппократа»,
Старий хірург задумливо, без слів
Пішов обох військових рятувати.
Зашив обох із вправністю шевця
І кляв війни міцні, страшні лещата.
І їм обом хірург пообіцяв,
Що на весіллі будуть танцювати…