|
Шоста вечора. Рухаємось на зустріч одне одному: я і містечко, безлюдне о цій порі, древнє, пропахле легендами. Здається, час застиг... Прозорий згусток енергії, що всотав пам'ять далеких поколінь, трансформуючись в атмосферу спокою, у відчуття дивовижної сили та автохтонної спроможності.
І не випадково,- дізнаюсь,- символом міста є ангел, який обеззброїв і впокорив змія-демона.
І не випадково, поміж людських обійсть, на висоті безпечного польоту - виплекані найміцніші у світі споруди - лелечі садиби. Вони, наче фундаменти столітніх храмів, схожі на блок-пости духовності... І хоч їх мощено не валунами, вічними мов сама природа, та їхнє плетиво пам'яті та любові, з покоління в покоління, приймає і дає нові та нові життя.
Йду вечірніми вуличками та провулками. Я - незнайомка для міста, як і місто мені - чужинець. Кожен з нас існує осібно, як день і ніч, як південь і північ, як мир і війна... Та кожен пов'язаний всупереч планів на завтра, всупереч бажань, - дійсністю, гіркою, полинною.
Тож мусимо приймати одне одного... Придивлятись до себе, вслухатись в сутність думок... Бо коли пізнаєш - тоді приймаєш. Коли вчишся розуміти - тоді змінюєш і змінюєшся.
І ось, раптом, місто починає розуміти мої страхи і зранення на якомусь незвіданому рівні підсвідомості. Можливо, це той ангел, який одного разу зборов змія-біса, пройшов крізь виміри, щоб підняти мене?... І бачу: поміж дерев вигулькує лелека, зовсім низько, просто переді мною. Він несе в дзьобі гілля для укріплення дому-фортеці.
В цю мить душа затріпотіла, серце відродилось світлою миттю радості, і, десь, зовсім близько, мов політ лелеки, зблисла тиха надія.
Минув місяць... Якось, спекотним пополуднем, ми знову побачились: незнайомка і чужинець. Дорогою пробігали автомобілі, рух штовхав життя до переду. І лише я стояла на узбіччі, присутня тілесно, та ментально існуюча окремо від матерії.
Чи знаєте ви, що світ і ангели промовляють до нас мовою знаків? Знаків-дороговказів, які мов відбивачі при шляху, освітлюють темряву для нашої безпечної мандрівки гірськими серпантинами.
Так ось... Піднімаю погляд, а там, над міцним гніздом, виструнчились найпрекрасніші і величні птахи! Здійнявши гордо крила, троє красенів піднялись в небо, вимальовуючи в повітрі родинне коло. Напевно, так діти засвідчують своїм батькам здобуту вправність, висловлюють щиру вдячність за вкладену життєву науку. А батьки-лелеки спостерігають за летом дорослих дітей, радіючи і очікуючи на повернення.
І знову серце радісно стукотить в унісон з бузьчиним стукотінням. І знову радість надії розливається довкола залитою сяйвом вулицею, від тротуару до вершечків дахів і далі...
Розумію,- не можна стояти на узбіччі, осторонь від незнайомого... Не можна, бо втрачаємо волю до всього і волю власну. Мусимо жити як лелеки: розправляючи над землею крила, долаючи простори, пізнаючи, та повертаючись туди, де пам'ять нагадує про любов.
Дякую Тобі, Творче, за ці знаки! Починаю усвідомлювати, що Життя кличе нас робити впевнені кроки вперед. У щось якісно нове, проте - не чужинне, а заховане в найпотаємніших схованках духу, досі не підняте на поверхню з надр буденності.
Йду старим містом легенд... Щоб знайомитись, пізнавати, віднаходити... Щоб наповнюватись і наповнювати... Щоб згодом повернутись, як повертаються лелеки... Бо я - частина такої ж легенди, проте іншого, далекого і давнього міста... Міста, в якому пульсує енергія поколінь, трансформована в спокій та відчуття дивовижної сили та автохтонної спроможності... Міста покинутих лелечих гнізд.
ID:
954617
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 28.07.2022 00:49:59
© дата внесення змiн: 04.02.2024 14:41:28
автор: Іванюк Ірина
Вкажіть причину вашої скарги
|
