Минуло вже століття не одне
Цькували мову рідну солов’їну
Були рабами предки, а проте
Завжди боролись за свою країну
Клеймили, нищили, вбивали,
Вивозили із рідної землі.
Морили голодом, нещадно катували,
Але народ не згинув, не змілів.
Гоїлися, здавалось, незліковні рани
Що часом болем згадували все.
Та зараз серце України-мами
Ридає з горя. Знов кат смерть несе.
Палає знову ненька Україна.
Кістьми лягають кращії сини.
В оселях щастя селиться руїна…
Страшна ціна щоб ворога спинить.
А він бездушний. Бо вже й не людина.
Хоча подоби наче й не скидав.
Як бузувір проти природи чинить
Й цинічно каже : «я же вас спасал»
А він вбиває й нищить без розбору.
Життя для нього зовсім не святе
Шукає душу древнього народу.
Згубити хоче. Заздрить, що цвіте.
Московський кат не може зрозуміти
Що перед ним незламності стіна
Боронить дім, щоб безтурботно грались діти
В яких дитинство викрала війна.
Бо та стіна – стального духу люди,
Котрі віддали більше ніж життя
Аби сказати : «Мир таки та й буде.
Ми переможем, бо немає вороття»
Ще молоді і сильні. Жити й жити!
А душі вже поклали на вівтар.
Свобода спрагла. Дуже хоче пити.
Життя для неї, наче той нектар.
Війна іде. Загарбник не здається.
Та вірю й знаю : прийде мирний час.
Зітрем сльозу і ненька усміхнеться
Герої ж вічно будуть жити серед нас!