- "Верхній шар сьогодні неслухняний" - піднесено і по-батьківськи аргументував Хатник, зішкрябуючи з пательні мого мозку уламки сновидінь.
Я вкотре не чув гармат і майже зрушив ключицю.
Лис зверхнім поглядом будив в мені звіра, а кульгавою лапою випрошував на хліб.
Як швидко зросло і змужніло це рудолобе цуценя. Понівечене, з вродженою вадою...
І віднедавна навіки моє.
- " А щоб ти був всрався посеред центральної площі в годину пік та й криво!" - сварив чергову недієздатну лопату Хатник і десь у всесвіті янголу-охоронцю лопатного халтурника стало зле.
Ранок не мав в собі ознак боєздатного настрою, а небосхил не послав жодного знаку гарного ранку ще з ночі.
Крайній запросив кількох охочих до модного окопного танцю і мряковина пожадно ковтала згорблені спини товаришів.
"Кров- не гімно, сік - не вино, дід Шаровар рвав кімоно" - не спинявся Хатник. Його ліки барились, наразі.
Його руки тримали молот, колись. Його серце зазнало поразки, віднедавна. Його хату похрестило кадило війни....
Він не мав дивних звичок, дітей та рішучості, доки ворог не залицявся впритул.
Цієї ночі лічені кулі з потойбіччя геть порунтали крівлю зозулячого готелю і Хатник не на жарт переймався долею пернатих волоцюг.
- "Женику, я тут у торбі своїй, старій, бабиній, поштарській, варяжське лахміття тримав. Ти його не переселив, бува, до сміттєвої діжки?
Бо щезло всьо! Зозулята застудяться".
- "Діду, в Сутинцях дві безголові вісімдесятки холонуть. За півгодини я вашим біженцям пристойного ганчір'я допну".
По цих, достобіса переконливих, словах Женика, сірокрилі сироти мужньо вмостились в кишенях плитоноски і ладні були дзьобом божитися, що боронити їх Батьківщину - справа святих!
