І
Вперше ця осінь віща для неї тепер ворожа.
Всюди росте і шириться ненавистю й хрестами.
Що тобі сниться, дівчинко? Що ти, по суті, можеш?
В місті-пустці чорних воронів і смертей тотальних?
Вкотре в її будинок вчора вцілив якийсь снаряд.
«Нічого вже втрачати зовсім – то ж і не бійся втрат».
ІІ
Вперше ця осінь для нього пропахла димом хижим,
Вдруге йому сьогодні, на диво, вдалось вціліти…
Думає він про подвиг? Ні. Думає він, що вижив,
Що перед боєм тихо. З нею б ще раз зустрітись.
Вкотре вона вдивляється в прощену ніч ворожу.
«Все подолати можна - хто з нас себе переможе?»
ІІІ
Вкотре її годинник гойдає підбиту стрілку.
І розриває час на шматки хвороблива тиша.
Хто розбере: перекличка там десь чи перестрілка?
Думає: «Буду, певно, любити його сильніше,
Ніжність зимову кластиму тихо йому на плечі.
Тільки б дожив до зими. Тільки б зустрітись, до речі…»
ІУ
Осінь пропахла смерті солодко-їдким парфумом.
Землю гойдають вибухів мертві глухі акорди.
Зорі падають десь під Лиманом чи під Ізюмом.
Хтось з ними поряд падає й також у вічність входить.
Дівчинка щось читає, потім там десь напише:
"Страшно? Як вперше. Страшно. З ним би зустрітись лише…"
