І що ж ти милий, любий друже,
сидиш собі десь тихо у кутку,
і настрій в тебе щось не дуже,
а все твоє єство вола нестримного ривку.
«Я - цілий космос,
я є Людина, я є тут»,
шепоче глибоко десь голос,
та наяву «я – звід законів, я механізм, я є статут».
Дере на шмаття протиріччя,
бо в бій вступа фантазія тривка,
і так рум’янцем загорить обличчя,
що пісня проривається гучна.
Бо знаєш ти, що можеш більше,
то все фіксована межа,
ти можеш все робити ліпше,
до цього заклика тебе життя.
Дебелі і вологі стіни,
не є твоїми крилами, повір,
пройдуть часи, й залишаться лиш тіні,
те все блискуче лиш засліплює твій зір.
То ж всі дари й скарби в самій людині,
та в димі чаднім вони сплять,
то ж наберись сміливості й віднині,
крізь дим пройти й дорогу власну торувать.