Був у Юрка брат-одноліток – не рідний, двоюрідний, або кузен, якщо мовою романів Жуля Верна, якими зачитувалися обидва. Брати змалку були друзі нерозлийвода, і залишилися друзями потім, вже дорослими. Проте одного дня, раптом і без жодних попереджень, ця дружба перервалася. Ніби на якійсь незнаній, тільки йому відомій станції брат пересів у зустрічний потяг, а всіх випадкових попутників тієї ж миті викинув з голови.
Звісно, таке трапляється: хлопці ростуть поруч і разом, дорослішають і розуміють, що весь це час вони росли в різні боки, а тепер вже не вірні друзі, а чужі люди, яким нема про що розмовляти. І розуміти це буває дуже прикро. Ще вчора здавалося, що друг був тобі такий самий близький і зрозумілий, як ти йому, і в тій близькості та зрозумілості було стільки єдності, скільки її взагалі може бути. А потім все це закінчується. Людина ніби скидає з себе все, що робило її такою тобі близькою. А там, під тим усім, виявляється незнайомець із холодними очима. Ти ще бачиш у ньому друга – таким, яким він був ось щойно, та він вже зробився таким іншим, що далі ніяка дружба неможлива. Мабуть, і він бачить те саме.
Та все це чекало на Юрка в майбутньому; нині брат був йому і кращим другом, і найближчим ближнім. Траплялося, брати сварилися, навіть билися, але не сварки та бійки, а примирення та невзаємні поступки були запорукою незламності цієї дружби.
Одного спекотного літа Юркові сусіди влаштували на солончаку над Лиманом водопій для худоби. Пригнали колгоспний екскаватор, і той за півгодини викопав у м’якому ґрунті величезну яму, а та одразу почала наливатися каламутною водою. Однак природа зіграла з людьми злий жарт: з солончакових глибин в яму пішла вода не солонувата, не солона, а гірка! – рапа, а не вода. Корови від неї відмовилися.
Проте гускам і качкам вода та яма прийшлися до смаку. Від світанку птахи товклися навколо ями та плюскалися в новій водоймі, що була вдвічі ближче до їхніх обійсть, ніж Лиман. А понад усе їм, певно, подобалося з тієї водойми вибиратися. Схили ями були круті, майже прямовисні, а до води від краю ями було мало не метр. Гуси та качки, аби видертися з ями, чимдуж вимахували крилами, затято шкрябали лапками круті слизькі схили та галасували на весь солончак. Мабуть, уявляли, що летять.
Брати теж походжали до ями. Хоч яке це було простеньке місце – купа землі та яма з водою – а хлопці й тут знаходили собі розваги. Можна було кидати камінцями в предмети, що плавали в ямі; інколи ними ставали качки та гуси, але брати про те не розповідали нікому. Також можна було кидати у воду грудки землі та затято сперечатися, чия грудка зчинила найголосніший сплеск або здійняла найбільший фонтан. Можна було лякати поснуле птаство, вистрибнувши несподівано з-за купи землі та змусивши птахів всіх разом стрибати у воду… Чого тільки не вигадували брати над тією ямою.
Того дня від самого ранку брати гралися в «танка». Танком вони називали короткий вузький рівчак, над яким на чотирьох кілках було натягнуто тент з поліетиленового мішка; баштою слугувала тачка, поставлена догори дриґом поруч із рівчаком. Всупереч назві, «танк» не відзначався ані маневреністю, ані всюдихідністю – він взагалі не рухався; направду то була ДОТ або ДЗОТ, аж ніяк не танк. А ще дорослі час від часу ставили його «башту» як годиться, на колеса, і вона знов робилася тачкою та слугувала цілком мирним, господарським справам, а «танк» стояв обезголовлений. Проте уява братів наділяла його всіма необхідними властивостями, і якби вже тоді існував танковий біатлон, їхній «танк» напевно здобув би не одну перемогу. Звісно, їм і на думку не спадало, що за кількадесят років тут знову гримітиме справжня війна, яка зруйнує та спустошить рідне село, а окупанти зариватимуть свої танки у землю над Лиманом так само, як це робили брати за своїм «танком» на власному городі.
Награвшись у «танк», брати пішли до ями, подивитися, що там і як. Нічого нового вони не побачили. Юрко видерся на купу землі, аби оглянути околиці, а брат присів на край ями та звісив ноги до води. Юрко роззирався та вигукував про все, що помічав зі свого спостережного пункту. Брат знизу коротко відповідав «так» і «ну» та знічев’я кидав камінці у воду.
За якийсь час запала мовчанка. Юрко вже повідомив про все, що побачив навколо. Нічого не відбувалося. Нікого не було на путівці, Лимані та городах. Ледь чутно посвистував вітер у дротах, що тягнулися між почорнілими дерев’яними стовпами. Качки та гуси перевальцем пішли до Лиману ласувати рачками-бокоплавами. Біла хмарка безгучно повзла чистим небом, а її тінь так само безгучно повзла солончаком, який, здається, дрімав. Зробилося зовсім тихо. Так тихо може бути тільки на селі, де є все, аби зчиняти галас, як у місті, але через лінь, або природну схильність до спокою, або ще з якоїсь причини всі ці речі та особи полюбляють тишу. А та сільська тиша, як її до неї прислухаєшся, навіює солодке сонне заціпеніння, яке не хочеться та, мабуть, і не варто долати.
Брат, сидячи над ямою, також піддався тому заціпенінню та вже не кидав камінці. Він схилив голову та втупився в каламутну, майже чорну воду. Юрко також застиг на купі землі; тепер він навіть не міг би сказати, чи справді бачить солончак, яму та брата над нею, чи спить і бачить все це уві сні. У його свідомості, полоненій сільської полуденною тишею, повільно чергувалися солончак, яма та брат, яких він бачив, коли розплющував сонні очі, та солончак, яма та брат, яких він бачив уві сні, коли знову заплющував очі. Спершу він ще міг розрізнити, яка з цих двох картинок йому сниться – вона була яскравіша та якимось загадковим чином включала ще й синій екскаватор, що викопав яму, і Юрків самокат, теж синій, як екскаватор, і мало не такий самий важкий. Самокат лишився вдома, в Херсоні, але просто зараз Юрко мчав ним з гори, але не з тієї, на якій сидів в Олександрівці над Лиманом, а з іншої, бетонованої, що стрімко спускалася від тролейбусної зупинки повз новенький магазин «Турист» до Юркового під’їзду там, у Херсоні. Потім він збагнув, що картинка з екскаватором і самокатом подобається йому більше, і зосередився на ній. Він спав, сидячи на купі чорної гарячої землі, на якій подекуди сріблясто виблискувала сіль.
Прокинувся Юрко від гучного сплеску. Він розплющив очі та встиг помітити, як брат шубовснув у воду, з’їхавши схилом ями. За мить братова голова виринула на поверхню води. Він борсався у чорній воді під крутим схилом та намагався схопитися за щось, аби вилізти.
Це падіння мало дуже комічний вигляд – брат з’їхав у воду так, як сидів, у штанях і сорочці, а головне – з дуже спокійним, навіть задоволеним обличчям. Здавалося, що він зробив це навмисно, а не випадково, уві сні. Так міг би з’їхати в ту яму Гарольд Ллойд, або Бастер Кітон, або ще який геній німого кіно. І Юрка розібрав такий сміх, що він втратив рівновагу, покотився з купи землі долі та мало не опинився у ямі слідом за братом. В того обличчя вже не було ані спокійне, ані задоволене, воно зробилося ображеним і навіть злим. Юрко розумів, що той справді ображений та, мабуть, потребує допомоги, але нічого не міг зробити з тим сміхом. Стоячи навколішки над ямою, він реготав, аж захлинався сміхом, згинався навпіл і хапався за боки, та все одно ніяк не міг зупинитися.
Нарешті, Юрко опанував себе. Він ліг на живіт над ямою та почав радити брату, як вибиратися. Та чим тут зарадиш? Схили ями були майже прямовисними, ніде жодного корінця або виступу, щоб схопитися. Нічого такого, що можна було би простягнути братові, на солончаку також не було, ані дерев, ані кущів, ані зламаного весла або ліан, якими б неодмінно скористалися герої Жуля Верна. Юрко хотів побігти на село по допомогу, та помітив, що брат вже ледве тримається на поверхні.
Юрка охопила паніка. Те, що почалося так кумедно, могло просто зараз, у нього перед очима, закінчитися дуже моторошно. Він згадав розповіді про дітей і дорослих, які потонули в Лимані. Таке ставалося мало не щороку, та завжди з кимось, кого Юрко не знав особисто. Тому такі новини його засмучували так само, як повідомлення про жертв землетрусу де-небудь у Перу.
Вперше Юрко віч-на-віч стикнувся з тим, що людина є смертною. І він виявився цілком неготовим визнати таку прикру властивість за братом, або за собою, або за будь-ким з рідних і знайомих. Він вже бував на цвинтарях, але ніяк не пов’язував всі ті хрести та пластикові квіти з майбутнім, своїм або чужим. У його картині світу смерть поки що була відсутня; можливо, якби тоді хтось бодай два слова сказав Юркові про безсмертя душі, ця картина б прийняла його одразу, легко та невимушено. Тоді б вже смерті довелося завойовувати в ній місце, але ніхто про це вчасно не згадав, а відтак і смерть, і страх смерті зробилися куди сильнішими за будь-які сподівання.
Що робити? Що ж робити? Обличчя брата вже не було ані злим, ані ображеним; навіть страху не лишилося на його смаглявому обличчі з довгою темно-бузковою смужкою губ, а були на ньому лиш втома та байдужість. Юрко шукав якийсь спосіб допомогти – і не знаходив. Ось тепер зробилося страшно по-справжньому. Але страх стосувався не того, що могло зараз статися з братом, ніби Юрко вже прийняв невідворотність його загибелі, а того, що станеться потім. Як йому жити потім? Як і що він казатиме бабусі та тітці? Він дуже жваво уявив собі, як обидві жінки у несамовитому розпачі трясуть кулаками над його головою та волають «Та чого ж ти не …?!», а далі перелічують прості, очевидні та дієві способи порятунку. А й справді, чого ж він не…?
І Юрко почав діяти, навіть не усвідомивши, що він робить і як саме рятуватиме брата. Він розвернувся ногами до яма та порачкував, поступово спускаючи ступні ближче до води. Так над ямою лишилися тільки його голова, плечі та руки, якими він тримався за скам’янілі заглиблення в ґрунті, наповнені слизьким пташиним послідом. «Хапай мене за ноги! Хапай!» – крикнув він братові. Той не відповів. Кволий сплеск. Тиша. Знову сплеск і тиша.
Юрко не міг повернутися та подивитися, що відбувається в ямі, але часу на інші спроби та способи вже не лишилося. Аж ось іще сплеск. Юрко збагнув, що потопаючий просто не може дотягнутися до його ніг. Він зсунувся в яму ще трохи, здавалося, на якийсь сантиметр. В ямі знову сплеснуло, і Юрко відчув на кісточці дуже холодну, просто крижану руку. Вода в ямі була ґрунтова, хлопці й гадки не мали, що вона така холодна; отже, брат у ямі не просто втомився, він ще й змерз. Іще сплеск – і друга крижана рука схопилася за Юркову литку.
І він почав потроху видряпуватися з ями. Чіплявся пальцями, нігтями та навіть підборіддям за найменші заглибини в ґрунті, відбитки качиних лап і коров’ячих копит, за сліди власних і братових ніг, а також допомагав собі вільною ногою, впираючись нею у слизький схил ями. Юрко напружував усі свої сили, та все одно ледве просувався вперед. Брат висів на ньому якоюсь непідйомною, просто неможливою вагою. Юрка вже полишали сили, а він, здається, ані на крок не відсунувся від краю ями. Ще трішки… Ще…
Йому здалося, що брат зробився ще важчим, ніж був. Юрка спершу охопив відчай, та він перетворився на радість, коли він збагнув, що брат здавався йому важчим через те, що потроху вибирався з води. Це додало йому сил, та й повзти стало легше, тому що Юрко вже не висів над ямою, а лежав на її краю грудьми та почасти животом; і брат там, унизу, борсався та якось допомагав їхньому спільному просуванню, такому повільному, ну, просто черепашачому, навіть равликовому руху з ями.
А головне – Юркові вже не було страшно. Він не боявся за брата та за себе, а будь-які думки про смерть і смертність зовсім вилетіли йому з голови. Страх, який підштовхнув його до дій, наче згорів і перетворився на попіл у зусиллях, що тепер забирали всі його сили та витягували брата з води, міліметр за міліметром, міліметр за міліметром…
Нарешті, брудні та знесилені, брати лежали горілиць поруч із ямою. Юрко тепер взагалі нічого не відчував, ані радості, ані чогось такого, хіба що втому, навіть виснаження. А брат не так втомився, як змерз, він трусився, як у лихоманці. Юрко скоса подивився на нього та подумав, що це дуже дивно: посеред спекотного херсонського літа, під сліпучим сонцем Олександрівки, на чорній гарячій землі нерухомо лежить мокра брудна людина та клацає зубами від холоду…
Мовчки брати підвелися та попростували додому. Вони надто втомилися для розмов, та думали про одне: що вони скажуть вдома.
Вдома, ясна річ, здійнявся крик на всю околицю. Юрко повісив голову на груди та дивувався. Чому ніхто не радіє? Адже все минулося? Та бабуся з тіткою вперто не бажали радіти такому щастю, натомість із захватом дорікали їм нещастям, якого так і не сталося.
Ще кілька днів братів не випускали з двору, а докори раз у раз спалахували з новою силою. Згодом у них загубився та згаснув героїчній ореол, який ввижався Юркові навколо пригоди над ямою, а самі ті докори втратили будь-який виховний вплив. Хлопцю вони здавалися чимось неприємним, проте неуникним, як нічне ниття комарів або пообіднє дзижчання мухви: допікатиме, доки не заснеш. Юрко прислухався лише тоді, коли дідусь називав цю пригоду порятунком потопаючого та навіть згадував медаль за такий порятунок. Врешті решт, за якийсь час ця пригода всім забулася, як забувається все на тлі поточних подій і нових пригод…
Минуло чимало років. А може, і не чимало, проте надто багато сталося змін, і майже нічого не лишилося ані від того часу, ані від того місця. Хату продали. Бабуся та дідусь померли та були поховані в далекому південному місті, в якому раніше не бували навіть проїздом. Брат зник у якийсь свій паралельний простір, куди Юрко так і не знайшов шляху. Навіть та країна зникла з карти світу.
Щоправда, в Юрка могла б залишитися принаймні медаль за порятунок потопаючого, але такої медалі в нього не було. Малим він ображався, що медалі йому не дали, а героїчний вчинок не відзначили. Та згодом, дорослішаючи, він визнав, що у ситуаціях, коли варто було проявити бодай якусь мужність, першим завжди проявлявся страх. Такий самий, як той, що він колись пережив над ямою, в якій потопав його брат. І страх цей часто-густо виявлявся сильнішим за Юрка та ніяк не бажав перетворюватися на силу, що тоді підштовхнула його до дій. Тому дорослий Юрко стидався власного боягузства, а подумки радів, що немає в нього медалі. Рятувати просто, а бути мужнім – складно, а іноді й неможливо. Юрко зрозумів, що нагороди дають не за порятунок, а за мужність, а він би хизувався медаллю за те, що несвідомо зробив зі страху…
Та й нагорода за рятування потопаючого – це врятоване життя, а не медаль!
X.2012-XI.2022
ID:
967000
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 30.11.2022 07:37:52
© дата внесення змiн: 30.11.2022 07:37:52
автор: Максим Тарасівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
Цікавий текст! 
