Як зазвичай, в неділю вранці люди збиралися в церкві, яка стояла на пагорбі поміж двох сіл. Приходили цілими сім’ями, аби після робочого тижня заглибитися в духовне, поглянути один на одного в святковій одежі та обмінятися цікавими новинами. Останнє особливо полюбляла стара поштарка Світлана Степанівна, що вже п’ять років була на пенсії. Односельчани частіше звертались до неї просто по батькові. Так ось, Степанівна як сяде зранечку на лавці біля воріт церкви, так і не знає її язик спокою, і чи не з кожною пліткаркою повинна по десятому колу обговорити сільські новини, від хто народився — помер до що надягнув сьогодні. При чому інші довго не витримували, перепрошували і зникали за ворітьми церкви.
- Так вона знову їздила в місто і понавозила якихось дивних курей, аби здорова була.. - Показала вбік рукою Степанівна, мов би десь в середину села, на дім цієї нахаби. - А яйця Миросю ти бачила ті зелені? Та в них форма дивна. Страшно дивитися на них, не те що їсти.
Мирослава тільки мовчки хитала головою, примружуючи очі і думаючи про своє. Та Степанівна не вгамовувалась:
- А Вітька Стрільчук, кажуть люде знову до чарки голову хилить, хоч корова не давно привела теля, та й свиней весною скільки понабирали..
В цей час на пагорб піднімався старий чоловік в кепці, поношеному піджаку, штанах і туфлях. В лівій руці біля серця ніс степові квіти, а в правій руці брудну шматку, схожу на ту якою миють підлогу. Повільно дібравшись до пари подруг дідусь важко опустився на лавку поруч, голосно перевівши подих.
Степанівна круглими очима поглянула на новоприбулого, схиливши голову і намагаючись тому заглянути за піддашок в кепці, не впізнаючи хто це такий явився перед ними та ще й з брудною шматкою.
- Чесне слово, ніяк згадати вас не можу.. Це то ви з Калинівського району?
Чоловік сухо засміявся, не піднімаючи голови.
- Звідти.. Звідти і там бував.
- Так може ви знаєте звідтіля мою двоюрідну сестру Женьку Ліштинську? - Спробувала навести справки Мирослава.
- Женю Ліс.. Лішпинську.. Та певне, знаю, всіх спробуй згадай, стількох перебачив за життя. - Дідусь підняв на подруг сухе, зморшкувате обличчя, поглянувши на них гострими як булавки очима. - Дівчата, ви багато про інших знаєте. Можливо, підкажете як дібратись мені до моєї любимої Болотянки Неживиці?
- Кого? - Перепитала Мирослава.
- Чоловіче, ти де ж так зранку самогону набулькався що несеш таке? - Сказала Степанівна. Попри те що відчула як морозець пробіг по спині. Опісля, добавила. - Квіти то ти своїй любимій в руки, а шматку на голову замість хустини?
Дідусь хрипло засміявся, продовжуючи проколювати подруг своїми очима.
- Вважаєте хороша хустина на голову? - Поглянув на брудну шматку.
В цей час позаду них за лавкою тихо підібралась собака і як загарчала, ще й в додачу схопила Степанівну за край хустини та потягнула на себе. Жінка з переляку заголосила й гепнулась на спину. З цього переполоху Мирослава відскочила вбік, дідусь же відігнав собаку, вирвавши з пащи чотирилапого головний убір і допоміг жінці сісти на лавочку. Надягнув, поправив на голові бідної і попрощавшись пішов далі своєї дорогою.
Голосно Степанівна бідкалась і хапалась за спину та голову, перевіряючи чи ніде немає крові або ж переломів. З хвилину Мирослава бігала навколо неї, журячись та витрушуючи пил з її одежі, доки не стала як вкопана з нажаханими очима.
- Степанівна в тебе ж на голові брудна шматка! - Закричала не своїм голосом вона.
Степанівна, спочатку не зрозуміла, про що мова, але смикнувши з голови хустину, закричала що було сил і згадуючи про нечисту силу побігла щодуху у ворота церкви, а її подруга за нею.
Після цієї події недільного ранку, так і не змогла прийти в себе стара поштарка Степанівна. Впала в безумство і все одно не полишила свого, пліткувала ще дужче, але з кимось, кого ніяк не могли побачити односельчани. То й минулі подруги швидко стали її сторонитись і хреститись від неї, особливо коли вона обговорювала на весь голос подружнє життя якогось давнього полководця, одяг Клеопатри чи жадібність торговця на задвірках Месопотамії. До року так Степанівна плела безумні плітки, доки не пішла з села і не повернулась. Односельчани як для годиться пошукали і вирішили, чи втопилась, чи дикі звірі з'їли.
ID:
967204
ТИП: Проза СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 02.12.2022 11:51:36
© дата внесення змiн: 02.12.2022 14:20:29
автор: Сильчук Назар
Вкажіть причину вашої скарги
|