Останні ноти останньої пісні забриніли й загасли під високим склепінням. Зала вибухнула шаленими оплесками. «Браво! Біс!» - це було ще так незвично, але страшенно приємно. Слава – ось вона, і Саманті Марлі вона подобалася.
А потім – квіти, квіти… Букети і букетики, оберемки троянд і поодинокі квіточки, кульки, м’які іграшки… Захоплені очі навколо.
- Люба, це було чудово! Ти просто неперевершена! – Джері швидкими кроками зайшла у гримерку. – Поглянь, скільки квітів! Тепер уся країна заговорить про тебе!
Саманта щасливо усміхалася.
Скільки репетицій, недоспаних ночей, скільки місяців наполегливої праці – аби цей виступ у Великій опері завершився тріумфом! Так, Саманта справді заслужила ці оплески.
Простора гримерка уся потопала у квітах. Троянди, троянди; червоні, пурпурові, білі, рожеві… Ромашки, лілеї, тюльпани, орхідеї… І знову троянди. Гримерка ніби перетворилася на оранжерею. Саманта захопленими, щасливими очима оглядала це царство квітів.
І ось погляд її зупинився на великому кошику з гарно виплетеною ручкою, що стояв майже біля її ніг. У кошику був букет розкішних фрезій. Улюблених квітів Саманти. «Як чудово! Яка краса!» - подумала вона. Широка усмішка на її гарненькому личку стала ще ширшою.
Серед квітів кольоровими іскринками мінилася листівка. Саманта нахилилася, витягла її і розгорнула.
«Шановна панно Марлі! Люба Саманто! Чудовий виступ! Я і не очікував від Вас меншого. Низько вклоняюся Вашому таланту й наполегливості.
Але серед бурі оплесків, моря квітів і океану захоплених очей не забудьте про себе, про свою безсмертну душу – завжди вперто йдіть уперед і не розмінюйтеся на дешеву популярність…»
Саманта ще і ще раз уважно перечитала слова, виведені у листівці. Твердий гарний почерк, чорнило, а не кулькова ручка. Можливо, зміст трохи дивний, але їй сподобалося. У пам’яті раптом зринули слова матері: «Не розгуби себе, доню! Ніколи не розмінюйся на дешеву популярність. Завжди працюй заради вічності, хай навіть сьогодні це не приносить тобі успіху.» Шкода, що мама не дожила до цього дня – зла хвороба рано забрала у неї життя і позбавила можливості бачити свою любу дитину, свою Манті на вершині слави, серед цього моря квітів, чути оплески, що їй призначалися…
Саманта зітхнула.
І ось тепер майже дослівно слова матері повторилися у цій листівці від незнайомого шанувальника. Ні підпису, ні ініціалів. Тільки ледь вловимий – майже зовсім невідчутний – запах чоловічих парфумів… І улюблені фрезії.
Саманті подумалося, що цей шанувальник – напевне якийсь молодий мільйонер, симпатичний, розумний і закоханий у неї без пам’яті. От би із ним познайомитися!
І Саманта знову кинула захоплений погляд на кошик із фрезіями.
Повний текст оповідання можу вислати на електронну пошту.