(роздуми у шевченківські дні)
Дивлюся у небо і думу гадаю –
Чому Україна завжди була скраю?
Варяги, монголи, Литва, москалі –
все щастя шукали на нашій землі…
Усе у нас є: видатні чорноземи,
за клімат Творцю уклоняюсь доземно,
і хист до роботи і смак до життя,
та це не покращує наше буття…
Ми рвемся на волю, як птахи із клітки,
в Європу тікаємо… на заробітки,
співаємо жалібно, сльози ллємо…
Сорочку останню – і ту віддамо!
Чи ми не засвоїли часу уроків,
своїх шанувати не вмієм пророків,
не можемо втілити гідності план?
Лише на гіркий нарікаєм талан…
Чому нами правлять чужинці і зайди,
а ми по сирітськи плетемося ззаду?
Чому козакуємо лиш на війні,
а мирні часи – то уже в стороні?!.
Невже збайдужіли нам діти й онуки,
що долі їх кату ввіряємо в руки?
А те свої чада ховає до тилу
і густо лани укривають могили!
Дарма ми допіру волаємо – Боже!
Хто нам окрім нас у біді допоможе?!
Збираймо хоч залишки розуму разом
і виметем з дому всіляку заразу!
11.03.2023
