|
Це було так давно... Подорожували по Україні разом із дітьми. Ті ще були малими, то це, мабуть, відбулося років 25 тому, якщо не більше. Несподівано в дорозі за густою посадкою відкрилося величезне поле з соняхами. Ми, як заворожені, дивилися на ту красу. Сонечко близенько й тисячі соняхів! Вони випромінювали своїми жовтими пелюстками сонячне сяйво, наче світилися, ніби віддзеркалювали світило. Це як свято! Діти закричали: «Зупиніться!» Зупинилися, фотографували, милувалися. Соняхи завжди повертаються своїми голівками до сонця! Хіба це не диво? І те, що ми тут, у цей сонячний день, теж диво. Якимось чином закарбувалася в пам’яті ця картина назавжди, як маленький кришталик у скарбничці щасливих моментів життя.
Пробігли роки. Скільки всього було в них — радісного, чудового, сумного. Пішли у засвіти рідні. Діти виросли, вивчилися, знайшли своїх коханих, народилися внуки — диво, дарунок, свято, радість, наше продовження. Не оминули й різні прикрості: хвороби, негаразди. Тепер війна. Жорстока, дика, безжальна. Зрозуміти складно, як так і чому? Пояснити можливо — зрозуміти ні.
Людині, за великим рахунком, так мало потрібно для щастя: здорові батьки, дім, кохана людина, діти й мир. Усе інше можна побудувати, зробити, здолати, залагодити. Кожному ще при народженні дається ресурс, а його просто забирають, крадуть злодії при владі, упирі-ненажери різних структур, як змії в три горла зжирають те, що належить нам, ковтають і не давляться. Такі не випромінюють, вони як чорна діра: потрапити легко, а до світла дороги немає.
Хочу на те поле, де соняхи, де бджілки збирають мед і сонце на все небо. Бувало, бабуся моя говорила «золота людина» про когось, а я питала:
— Чому золота?
— Бо від неї тепло йде й сяйво.
Зараз я теж так кажу своїм внукам. Я навіть бачила це сяйво, коли матір годує немовля, а те інстинктивно своєю маленькою ручкою тримає лоно. Бачила його в усмішці нареченої, в кружлянні під мелодію першого вальсу. Воно з’являється, коли двоє схиляються над ліжечком первістка й милуються годинами, тримаючись за руки. Тепло стає від бабусиних казок і погляду, від маминих рук, підтримки батька. Золоті люди не приносять лиха, вони несуть добро. Це вчителі, яких ти любиш, лікарі, що рятують, це подруги, друзі, котрі поряд із тобою все життя. Їх так багато, вони як світлячки — дарують своє сяйво, нічого не вимагаючи натомість. Вони завжди там, де потрібні. Зараз особливо. Тепер вони там, де небезпечно — під вогнем, у запеклій битві, бо не можуть по-іншому. Це воїни світла, наші захисники, герої. У звичайному житті актори, оператори, поети, вчителі, лікарі, водії, тренери, спортсмени, художники... Вони згорають у вогні війни, бо в пеклі вижити складно. Війна — чорний колір, попіл, смерть. Вона поглинає найцінніше — життя, калічить долі тих, хто чекає.
Дорогі наші, рідні наші світлячки, золоті люди, немає таких слів, аби позначити ту вдячність і любов, яку ми відчуваємо кожного ранку, кожного дня. Коли сонце за хмарами, похмурий день, куди повертаються соняхи? Вони повертають голівки один до одного, щоб один одному бути сонечком. Ми сьогодні, в найтемніший для всіх час, повертаємо голови до вас, до кожного! Ми так прагнемо бути в пригоді, випромінювати, підтримувати! Очі в очі, до останнього промінчика світла, без якого не можна обійтися. Пробачте нам! Ми й сильні, й слабкі водночас. Ми не можемо виграти битву з системою, устроєм, брехнею, корупцією, не можемо звалити внутрішнього ворога. Не подолавши олігархів, які виснажували країну, дозволяємо появі нових на крові синів України, на війні. Соромно. Та наша битва ще попереду. Є світлячки й соняхи, котрі ніколи не припиняють боротьбу.
Зійде сонце! Обов’язково! Народяться щасливі діти в мирній Україні, найкращій, яку ми всі собі уявляємо. Без ворогів і зрадників. І слава про велику перемогу українського народу буде жити вічно.
Таня СВІТЛА
04.2023 р.
ID:
981732
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 30.04.2023 11:34:06
© дата внесення змiн: 11.05.2023 12:25:35
автор: Таня Світла
Вкажіть причину вашої скарги
|
Чудовий твір! 
