Я б могла заплести тобі косу
І вплітати у пасма квіти весняні.
Полюбити мігруючу цю красу
З ранку до ночі,
З ночі до рання.
Ми могли б з кульбабок здувати пух,
Волосинки прозорі з їхніх голівок.
Навздогін за вітром - захопило дух!
Ми все тут,
А вони вже у небі синім.
Ми могли б писати французькі слова
І обожнювати каліграфічність.
І гадати, чому вода жива,
А ми вже померли
Та все ж ми вічні.
Я могла б сміятись, як ти морщиш ніс
Та щебечеш дотепно, розумна пташко.
Як ти хочеш приборкати свій язик
Та жінкам, насправді,
Це дуже важко.
Ти могла б читати мої книжки
Та відчути під пальцями шурхіт сторінок.
А тоді повертала б, як всі стежки,
Ми б вели розмову
Про їх відтінок.
А у небі зорі, що не злічить -
Ми б могли не спати аж до ранку.
Та тепер шукаю - а де ж там ти?
Моя дівчинко,
Анно Франк...
Читала Lesya...
Перечитала сьогодні, почуття ще сильніші, бо війна ще більше за цей час наболіла.
Дякую, Світлано! Дійсно, мало хто може так написати. Це треба любити дітей так,як любиш ти своїх учнів. І мати таку дивну доцю, як у тебе...
Дівчатка повинні писати про сонце, про маму і перше кохання. Історія повторюється. Не по тих законах живемо.
Чуттєво і ніжно і написала про біль, якого не повинно було бути
Це була неймовірна дівчинка.
При всьому цьому там було і про світло і про маму і про перше кохання.
Вона сама була світло і ніжність, впертість і дотепність, інтелект і безпосередність.
І мала жити.
Як і всі наші дітки, яких вже немає...
