- А далеке минуле у мами - гіркіше полину, – розповідає Надійка…
У сім’ї, де вона народилася, - четверо дітей: три сестри і брат. Мама була старшою із сестер.
Навесні тисяча дев’ятсот сорок першого року батько видав її заміж, мовляв, у нього ще дві дочки підростають, а поки сватає багатий чоловік, то нічого тут довго думати…
- Мамі тоді ледве шістнадцять виповнилося. Свого майбутнього чоловіка ніколи не бачила, він жив кілометрів за двадцять, а мамина сім'я - за сім кілометрів від Почаївської Лаври. Вона далі Лаври ніде й не була. Боялася свого чоловіка, бо він старший від мами на двадцять три роки. Не встигли вони побратися, як почалася війна… Чоловік із своїм старшим братом пішов воювали проти «советів», так називали тоді радянську владу. Проживаючи в одній хаті зі свекрухою та її дочкою, вони не ладили між собою.
А коли мама народила дочку, то ховаючись з дитиною, майже не вилазила з під ліжка, чи комірчини... Приходять «совети» - допитують: "Де твій бандера, суко»? Заходять у село «бандери», теж погрожують: "Як щось про нас «писнеш червоним» - з під землі тебе дістанемо"…
Таке життя тривало до тих пір, допоки в тисяча дев’ятсот сорок восьмому році її чоловіка разом з його старшим братом впіймали, присудили по п’ятнадцять років тюрми за те, що воювали проти радянської влади, і відправили десь аж в Магадан. .
Відтоді у неї зі свекрухою були постійні сварки, бо та вважала, що мама повинна їхати за чоловіком, а мама за нелюбом нікуди їхати не збиралася.
До батьків, у своє село, повернутися не могла, там жили її сестри. Та, й дуже боліло, що батько, випхавши її заміж ще підлітком, не цікавився маминим життям... Довелося судитися зі свекрухою…Через суд їх розділили. Мамі з дитиною виділили комірчину і частину кухні. Вони відгородилися стінами, та легше жити не стало… Одне подвір’я, криниця та хліви поруч і постійні сварки: то із-за курей, то через дітей… Розірвати шлюб з чоловіком на той час не могла, переїхати з дитиною в іншу місцевість – нікуди...
У ті часи всім було нелегко... Світ розділився... Одні люди ненавиділи «советів», які тільки-но прийшла в наші краї, а інші – «бандерів», які захищали свою землю, свій край. Маму називали в чужому селі «бандерівською невісткою»...
Через сім років народила Надійку, а ще через дев’ять – двійнят: сина і дочку. Так і жила з дітьми, вислуховуючи в чужій місцевості на свою адресу всі правди і неправди, що злі язики приплітали…
Надійка, згадуючи дитинство, розповідає, що рідко коли в одному дворі жилося мирно з маминою свекрухою. То за яблука, то за курку, що залізла на грядки, – постійні сварки. Вона називала Надійку байстрюком, а та її - старою відьмою. Ходила завжди в чорній одежі, з великою палкою в руці, якою проганяла дітей зї свого саду. А сад був найбільший у селі, обнесений в три ряди колючим дротом. Яблук, груш - повно... Вони осипалися з дерев, гнили на землі, а сільським дітям не давала назбирати. Відрами їх носила, засипала в ночви і годувала ними корів та свиней…
- Свою внучку – мамину старшу дочку від шлюбу, вона часто забирала до себе, настроювала проти нас, що та навіть перестала з мамою і мною спілкуватися, поки не вийшла заміж у сусіднє село, - згадує Надійка. І додає:
- У дитинстві в мене з мамою були деякі розбіжності в поглядах на життя. Мама старалася вберегти мене від важкої фізичної праці, а я, мов дике вовченя, не розуміючи цього, часто на маму сердилася. За якусь зроблену чоловіками роботу (оранка городу, сінокоси і т.п.) в селі, в основному, розраховувалися горілкою, так як грошей майже не було. Мене просто бісило, коли, випивши горілки, чоловіки приставали до мами… Треба привезти з лісу дров, бо до весни не хватало, кричу,- не проси допомоги в чоловіків – самі впораємося. Викосити на лузі сіно – також самі. Так і працювали самі: жали серпами хліб, косили трави на лузі, дрова рубали...
Мама не була багатослівною... З одного її погляду чи слова ставало зрозуміло, що і як потрібно робити.
На все життя запам’ятався випадок, коли влітку, випасаючи на лузі корів ми, четверо дітлахів, вирішили покупатися в тоді ще глибокій, повноводній річці Іква. До цього ми теж купалися, але тільки на мілині, коло берега. А тут захотілося залізти туди, де кола йдуть на воді, перевірити, чи дійсно там глибоко, хоч і знали, що там не можна купатися. Перевірила... Закрутило і потягнуло на дно… Опам’яталася, як щось по руці наче підстьобнуло. Схватилася за гілочку і вискочила на берег. Троє дітлахів були далеченько, але почули мій крик. Спочатку перелякалися, потім, трохи потоптавшись на місці, повернулися і підійшли до мене. І я детально розказала, що там дійсно глибоко, попросивши їх не говорити нікому вдома про цей випадок… Але, хіба таке утаїш… Мама, дізнавшись про мою перевірку глибини на річці, не сварила, не вичитувала, тільки завжди, коли я збиралася на річку купатися чи рибу ловити, нагадувала словами: «Дивись там, як утопишся, то додому не приходь»…
Вона заспокоювала, коли злі язики називали мене байстрюком: «Аби з добрих рук. Як такого батька мати, як у мене, то краще зовсім його не мати, бо що то за батько, який не може зрозуміти. чи захистити дитину»…
У ті часи зими були дуже люті, тривали до п’яти місяців. Зі снігами, морозами до мінус тридцяти. Завжди не вистачало чим до весни протопити в хатині. Мама просила в колгоспі коней запряжених в санки і ми їхали за три–чотири кілометри в ліс нарубати дров… У снігу по пояс, з обмерзлими ногами, привозили дрова, щасливі, що благополучно закінчилися наша поїздка.
А влітку, ще на світанку, сапали неозорі лани буряків, косили свій наділ по сінокосу. Коли зранку деякі чоловіки йшли тільки косити траву – наша ділянка була вже викошена. Мама горіла в роботі і я старалася їй в усьому допомагати.
Іноді, через роботу, доводилося пропускати уроки в школі. Потім надолужувала вечорами при гасовій лампі… По-дитячому заздрила тим учням, в яких були повноцінні сім’ї: вони мали можливість вчитися, але не всі це розуміли. А можливо, і батьки в деяких сім’ях були, як у моєї мами. Хто знає… Багатьох покалічила війна, як фізично, так і душевно…
У класі нас було п’ятеро безбатченків, і всі ми найкраще вчилися. Життя рано дало нам розуміти, що без розбитого коліна не навчишся правильно ходити, а без труднощів - не будеш берегти і цінувати те, що тобі дано від Всевишнього…
Мама віруюча, ходила до церкви рідко, лише на великі свята.
Коли мене і двох школярок-шестикласниць розкритикували у шкільній стінгазеті за те, що ходили на новорічні свята щедрувати, мама заспокоювала, що все перемелеться, а Бог повинен бути в душі кожної людини, тоді в світі менше зла буде…
Дітям в ті «безбожні роки» заборонялося ходити до церкви…. А я собі думала, ну що поганого ми зробили, коли вітали людей з новорічними святами чи зайшли в церкву. Зайшли більше із простої дитячої цікавості, бо там завжди святково і так загадково. Куди ще ходити сільським дітям? У клуб - заборонено! Не пускали підлітків у вечірній час, бо там для дорослих розваги, а вдень ходити в клуб ніколи, бо ми працювали нарівні з дорослими.
Отак, сидячи на широкій лавці, що стояла на кухні із часів мого дитинства, ми з чоловіком слухали мамині спогади. І, несподівано, мама заговорила про воєнні роки… У підвалі, частина якого під нашою кухнею, над яким ми гуртом сиділи, бандерівці допитували молоденьку вчительку. Була вона родом десь аж з Черкаської області. Її звинувачували в тому, що проводила серед учнів школи антирелігійну пропаганду. Вчителька просила її відпустити, казала, що ні в чому не винна, і проводить уроки в школі тільки зі своїх предметів.
- Коли я вперше почула цю розповідь від мами, мене наче обдало морозом,- згадує Надійка. Це ж моя Вчителька… Я знала, що родом вона із Черкаської області, працювала в нашій школі за направленням, тут і заміж вийшла. Як народила двоє синів – забрала до себе маму із Черкащини.
Пам’ятаю, коли серпневим вечором забігла до Вчительки і ми відкривали одна одній свої душі… Вона, розповідаючи про шкільне життя, зізналася, що відчуває себе чужою в колективі, в якому пропрацювала багато років… Я навіть і гадки тоді не мала, що це якось пов’язане з минулим. У щасливої студентки було стільки новин, що одного вечора просто замало…
А згодом, уже після маминої розповіді, я все зрозуміла. Тепер якимось дивним казався той період, коли ми, старшокласники, працювали на шкільних ділянках, в саду чи на колгоспних полях і майже ніколи не було з нами інших вчителів, крім Вчительки. Зі школярами виходили трудовик чи фізрук – це чоловіки, а жіночий колектив не працював. Ще тоді в моїй дитячій голові промайнула думка, чому тільки їй, одній жінці, доводиться возитися з нами…
У шкільні роки ні мама, ні Вчителька, нічого подібного мені не розповідали... Відчувала, що їх щось об’єднувало… Завжди з виду спокійні, тихі, вони мовчки робили кожна свою роботу. Що ж їх об’єднувало? Ті страшні пережиті часи, туга за рідним краєм чи якась їх спільна таїна, про яку нікому не говорили… Вони не зустрічалися, бо жили в різних кінцях великого села… Ніколи більше не згадували про те, ховаючи все в собі…
Для мене Мама і Вчителька - обоє однаково рідні, дорогі мені люди.
Одна - ростила і навчала своєю працею виживати, вірити в добро. Друга – заступилася у важку хвилину, коли я спіткнулася… І я повірила, що в житті є добрі, чуйніі люди, і потягнулася до Вчительки, як зернятко до сонця…
В. Ф. – 07.05.2023
ID:
986521
ТИП: Проза СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 18.06.2023 19:56:44
© дата внесення змiн: 28.09.2023 21:37:55
автор: Веселенька Дачниця
Вкажіть причину вашої скарги
|