Здавалося б, з роками вже не вірять в чудо
Й на зорепад спокійно дивляться, без мрій,
І в людях, начебто, вже бачать купу бруду...
Не кожен, ніби, з тих хто поруч, то близький.
Але...небо зоряне до трепоту торкає душу.
З роками цінність прекрасного зростає.
І розумієш чому кривдять, кажуть: "Мушу."
Бо бачиш біль, котрий людей ломає.
З роками серце глибше, більше відчуває
І очі сумно дивляться без докору на світ.
Як дивно вірити в добро, яке сльоза ховає.
Наївність ця дитяча розтоплює весь лід.
Як сильно без очікувань любити нічні зорі,
І проводжати поглядом навік за небокрай.
Або ж тепло не втратити в холоднім морі,
І вміти у пустелі побудувати справжній рай.
Здавалося б, з роками вже не вірять в чудо,
Та я довіку, певне, зорепад кохати буду.
