Коли сідаю вірші я писати,
То від усього світу сторонюсь.
Тоді мою увагу відвертати
Ніщо не сміє, бо я віддаюсь
Цілком поезії. Лечу неначе
В ту мить я у її чудовий світ,
В якому не сумує і не плаче
Ніхто впродовж усіх тих довгих літ,
Яким уже немає навіть ліку,
Бо значення не має в ньому час.
Живе в цім світі кожен аж довіку
У щасті та любові всякий час.
Одним із мешканців того я світу
Тоді стаю. Всі, що живуть у нім,
Мене гостинним покликом привіту
Вітають. Увійшовши в їхній дім,
Чужим не почуваюсь я ніскільки.
Усі мене приймають за свого
І жити пропонують з ними стільки,
На скільки вистачить життя мого.
На їхню пропозицію, ні миті
Я не вагаючися, пристаю.
Тоді ж бо повноцінним з тої миті
Я того світу мешканцем стаю.
На нім живучи, часу я не гаю,
На нім живучи, не ловлю я ґав,
А вірші разом з ними я складаю,
Щоб світ поезії багатшим став.
Нехай і невеликий вклад той, може,
Хай, може, зовсім він малий, проте
Я певен в тім, що він також поможе,
Й поезії квіт пишний розцвіте.
І буде завжди пишно він буяти
Любов’ю, мудрістю, добром, які
Він буде з гордістю вік уселяти
У душі, го́лови й серця людські.
Євген Ковальчук, 13. 09. 2020
