Я не знала, що буде так боляче серцю моєму.
І я гадки не мала, що рватиме душу струна,
коли воїни мужні відходять у марево диму,
і їх світлі обличчя від нас забирає війна.
Вони рідні, блаженні… Усі близькі серцю навіки.
і за кожним кровить свіжа рана навічних розлук.
Як болять Україну, сльозами наповнені ріки
юних вдів, не пізнаних так й радості в мареві мук!
Ми сюди тої бойні кривавої не зазивали,
та немало лишилось притишених тут зазивак.
І наводять, крадуть та на людських смертях
роблять славу,
й гублять кращих… й оправдують злочин…
Ну як же це так?!!!
Хіба гоже на людському горі багатство творити
і точити зсередини край свій в угоду кату?!
Як же нам, українцям, на крові навчитись любити
і у єдності всім захищати країну святу!
Ви погляньте в обличчя отих юнаків, що відходять,
у них неба сіяє безмежна і чиста блакить…
Їхні очі взивають у вічність, де промені сходять,
Вони платять собою за нас всіх, щоб ми могли жить.
Та не знаємо, що нас чекає, як доля поверне,
бо усі в Божій волі та шлях на землі всіх один.
Тож, нехай в наших душах ніколи добро не померкне,
всі з’єднаємось прагненням в колі душевних родин.
Як не ми, завтра може уже і не бути.
І замовкне живе на землі у вогнищі скорбот…
Пам’ятайте, що кожен окремо, то - це лише люди,
А всі разом, ми сила Вкраїни - НАРОД!